Аптекар - Стефані Маєр
— Ще раз! — прокричала вона.
Деніел ударив передком джипа у шасі позашляховика. Метал опирався і скреготів. Позашляховик ковзав по пласкому дворищі, немов то була не більш як картонна коробка. Вона збагнула, що їм не вдасться перевернути те авто. Не було в що його обіперти, тільки трава навколо без кінця-краю.
— Прикрий мене, — вона стягнула окуляри з його голови. — Дивись у прилад нічного бачення на гвинтівці. Ейнштейне, ходімо!
Алекс не чекала на відповідь. Вона вискочила з авто ще до того, як джип цілком спинився. Ейнштейн кігтями дряпав іззаду її мокрі джинси, поспішаючи за нею. Вона мала діяти швидко, поки чоловіки в позашляховику не отямилися від удару. Поки вони не змогли знову схопити свої автомати.
Вона побігла точно на вітрове скло, обіруч стискаючи «Глок». Щоправда, вона краще почувалась із «СІГ Сауером», але попереду дуже близький бій, і їй, мабуть, доведеться викинути потім зброю.
Через світло-зелені висококонтрастні лінзи все напрочуд добре було видно. Фара з боку водія ще палала, але була напівзакопаною у землю, тому лише слабким блиском освітлювала куряву, яку вони здійняли. Вітрове скло все чисто розсипалось, вона помітила на передніх сидіннях двох чоловіків, усередині салону висіли дві подушки безпеки, що здулись після першого удару. Водій перетворився на криваве місиво, його маківка впиралась у каркас бокових дверцят, а голову було повернуто під неприродним кутом. Вона помітила, що одним розплющеним оком він небачачим поглядом дивиться просто на неї. Він був молодий, на вигляд трохи за двадцять, світловолосий, з червонуватою шкірою та кремезною статурою, яка кричала про вживання стероїдів. Можливо, він якийсь агент, але в усьому іншому вигляд у нього був неправильний. Волосся він мав завдовжки сантиметрів зо двадцять, а в одному вусі виднілася сережка-цвяшок із діамантом, який добре було видно навіть Алекс. Вона могла об заклад побитись, що він найманець. І не скидалось на те, щоб останнє слово було за ним.
Пасажир ворушився, спантеличено мотаючи головою, немов він просто перехожий. Цей був старший, можливо, років тридцяти п’яти із лишком, смаглявий, з триденною густою щетиною, з кремезним торсом, як у чоловіка, який колись піднімав по-справжньому важку вагу. Вона могла закластись, що, стоячи на ногах, він був, як віл. На ньому був новісінький костюм, який сидів так гарно, що він видавався навіть недоречним для такої операції, і це насторожило Алекс. Затиснений на своєму сидінні, він був на рівні очей Алекс. Вона, стрімко наскочивши, приклала дуло пістолета йому до чола, дивлячись униз і спостерігаючи за тим, що роблять його руки. Вони були порожні та мляві.
— Ти головний? — спитала вона.
— Га? — простогнав.
— Хто в тебе керівник?
— Нещастя. З нами трапилось нещастя, офіцере, — відповів він, кліпаючи в темряві. Його очі рухалися трохи врізнобій.
Вона змінила свій підхід, опустивши зброю і пом’якшивши тон. — Підмога вже в дорозі. Мені треба знати, скільки тут вас.
— М-м… шестеро.
Отже, десь є ще четверо. Мабуть, прямують сюди на брязкіт аварії. На щастя, навколо неї почали збиратись собаки, мовчки зійшовши завдяки тому, що поруч стояв Ейнштейн. Цікаво, чи згадали б вони її, якби вона стояла сама?
— Сер? — спитала вона, намагаючись уявити, як би поводився поліцейський у разі автоаварії. — Де решта?
— Вони попутники, — відповів він, його закочені очі зараз заворушились більш цілеспрямовано. — Решта — це попутники. Ми підібрали чотирьох чоловіків, а потім висадили їх тут. А потім з’явилися пси — шалені пси, що на нас напали. Я гадав, що вони попрокушують нам шини.
Він почав опановувати себе, його розповідь розгорталася доволі чітко. Він стиснув руку в кулак, але потім відпустив. Вона знову здійняла пістолет і стежила за його руками.
— А цих попутників… поранено під час нападу?
— Мабуть. Гадаю, двох. Решта пішли в будинок.
Отже, залишилось тільки двоє. Та чи це голова? Годиться за віком. Однак, перебуваючи в Чикаго, вона дечого навчилась. Під час організованого нападу ті, кого залишали в машині, зазвичай були нижчими за ієрархією. Водій — особа другорядна. Зірка програми той, з ким підписано угоду. Майстер справи.
— Мабуть, мені потрібен лікар, — жалівся він.
— Швидка вже їде.
Світло від уцілілої на позашляховику фари майже цілком закривалось густою травою і пилюкою, що почала осідати, але його було достатньо, аби очі в чоловіка почали пристосовуватись. Вона помітила, як вони широко розплющились, коли чоловік усвідомив, що до його обличчя приставлено зброю.
Він щось схопив у піджаку. Вона поцілила йому в плече, адже не хотіла стріляти в руку й ризикувати, що куля пролетить повз і поцілить у життєво важливий орган. Вона з ним ще не закінчила.
Він скрикнув, права рука сіпнулась від болісного спазму, забризкавши кров’ю її шию і підборіддя. Пістолет, котрий він намацував, вислизнув із його пальців і впав на мертве обличчя його партнера, потому вискочивши з машини до її ніг. Вона знала, що в нього ще є зброя, тому вона поцілила униз і прострелила йому долоню на лівій руці.
Він знову заскиглив і почав вивертатися з пасків безпеки, немов намагаючись кинутись на неї через порожнє вітрове скло. У нього було щось лихе з ногами — він не міг добути те, що хотів.
Метушня сполохала собак, які всі гуртом почали гавкати. Ейнштейн кинувся на заднє сидіння, яке зараз було зверху. Обіпершись на раму розбитого вікна, він просунув голову в позашляховик і зціпив свої щелепи навколо правого плеча чоловіка — того, у яке вона не стріляла.
— Зніми його з мене! Зніми його з мене! — закричав той жалюгідно-налякано.
Вона скористалась його цілковитою незосередженістю, щоб схопити його зброю біля своїх ніг. Дешевий 38-й калібр, знятий із запобіжника.
— Ейнштейне, стережи! — скомандувала Алекс, випростовуючись. То була єдина команда, яку вона пригадувала, окрім «протокол утечі» та «вільно», а «стережи» видавалось найближчим до того, чого вона наразі прагнула. Ейнштейн відпустив плече, але уткнувся мордою майже в обличчя чоловікові, пускаючи йому на шкіру потоки кривавої слини.
— Ти хто така? — репетував чоловік.
— Я та, хто накаже цій тварюці відкусити тобі обличчя, якщо ти не скажеш мені те, що я хочу знати, протягом наступних тридцяти секунд.
— Забери його від мене!
— Хто у вас головний?
— Ектор!
