Рембо - Девід Моррелл

Удома? Удома все, як завжди, — збрехав він. — Старі добрі Штати не міняються.

Та не може бути. Щось усе одно змінилося.

Звичайно. Дещо міняється. Наприклад, президентом став Рональд Рейган.

Рональд? Почекай. Актор, чи що?

Ну так. Саме він,

Мамо рідна, ну й справи!

Не міг же Рембо сказати їм, що замість В’єтнаму тепер Нікарагуа, що пісня «Дайте миру шанс» Леннона змінилася на брязкіт зброї.

Можливо, саме тому такий популярний лазерний меч героя «Зоряних війн*. Чистеньке зображення війни. Якщо тобі відірвало руку — не біда, на екрані тобі швидко зроблять нову.

Ні, він їм нічого не скаже про Нікарагуа. Це буде для них надто великим ударом.

А Меконг ставав усе ширшим, удалині в небі він побачив чорну точку.

РОЗДІЛ 22

Мердок відіслав з ангара зв’язківця.

Я сам тут упораюся. Ти йди постеж за небом.

Мердок сів за передавач і взяв мікрофон. Коли зв’язківець пішов, він заговорив:

«Ватажок зграї» викликає «Молот*. Коли непізнаний… повторюю… непізнаний вертоліт перетне Меконг, відкривайте по ньому вогонь. Потім вирушайте до місця падіння та розстріляйте всі ракети, що залишилися. Нікого не брати живим. Усіх знищити. Як зрозуміли? Прийом.

З динаміка почувся здивований голос Бріксона.

Е-е, сер… Я щось вас погано чую.

Що ти там верзеш? Прийом.

РОЗДІЛ 23

Е-е… у мене щось у вусі, сер.

І це була правда. До вуха Еріксона був приставлений ствол автоматичної гвинтівки М-16.

Гвинтівку тримав Траутмен.

У глибині вертольота лежав непритомний Дойл. Брезент, за яким ховався Траутмен, був відкинутий.

Траутмен запитав:

Скажіть мені, Еріксоне, ви б напевно хотіли зараз керувати туристичним вертольотом де-небудь на півдні Франції, чи не так?

Через скло кабіни він бачив вертоліт Рембо. Рембо був весь у крові.

Траутмен зрозумів, що Рембо його бачить. Вони з розумінням кивнули один одному.

РОЗДІЛ 24

Пролетівши повз пінну подушку на посадковому майданчику, Рембо повів вертоліт в ангар, де й посадив його. Медики та пожежні кинулися до вертольота. З відчинених дверей вийшов Рембо, тримаючи в руках кулемет М-60. Він виглядав таким розлюченим, що всі мимоволі відступили.

Один із медиків заглянув у вертоліт і охнув, побачивши, що там усе залите кров’ю.

Із ран Рембо теж текла кров, і коли він ішов, вона капала, залишаючи слід.

Поруч з ангаром приземлився другий вертоліт. Солдати оточили Рембо, навівши на нього дула своїх автоматів. З гучномовця почувся голос Траутмена:

— Усім кинути зброю. Повторюю, киньте зброю. Це наказ дуже сердитого полковника.

Рембо повернувся й подивився на вертоліт — біля відчинених дверей стояв Траутмен і тримав під прицілом кулемета солдат.

З його погляду Рембо зрозумів усе.

Траутмен сказав:

У мене дві дочки. Я їх люблю. Повір, я ними дуже задоволений. Але якби в мене був син, я б хотів, щоб він був таким, як ти.

Мій батько, — відповів Рембо, — був п’яницею та бив маму. Я був радий піти в армію. Але якби в мене був нормальний батько, я б хотів, щоб він був таким, як ти.

Вони дивилися один одному у вічі. Рембо зрозумів, що отримав від Траутмена дозвіл.

Натиснувши на спусковий гачок, він направив свій М-60 на панелі керування комп’ютером, на радар, на інші прилади.

Усе було рознесено вщент.

Рембо навів кулемет на Мердока. Той, зігнувшись, стояв біля стіни.

Ти! — закричав Рембо, — і такі, як ти — найстрашніші люди. Через таких, як ти, я потрапив сюди перший і другий раз. І обидва рази мене зрадили! Вам дуже не хотілося, щоб я переміг того разу. А цього разу ти зі шкіри ліз, щоб стати мені на заваді. Але я переміг. Переміг!

Гей, послухай, — пробелькотів Мердок, — притискаючись до стіни. — Не треба плутати мене з тими, хто віддає накази. Я ж лише посередник. Я просто…

Інструмент, — закінчив Рембо. — Просто інструмент, щоб ти здох… — Він підняв кулемет. — Знаєш, що я з такими роблю?

Почекай, я ж повинен…

Що?

Я повинен усе пояснити.

Поясни, поясни! Що люди, такі як ти і ті брудні політикани, які лише віддають накази, робили б набагато менше воєн, якби їм доводилося самим воювати.

Ну… Звичайно… Якщо ти так кажеш. — Мердок забився в самий кут. — Звичайно… Ти правий…

Я можу сказати лише це.

Рембо підняв кулемет, направив його на Мердока й натиснув на спуск.

Пролунав хлопок.

Мердок наклав у штани.

Там залишилися ще інші полонені, —сказав Рембо, — ти їх усіх відшукаєш… Або я відшукаю тебе… І тоді… Тоді, можливо, ця війна справді закінчиться.

Він кинув кулемет, повернувся та пішов…..До Траутмена.

РОЗДІЛ 25

Вони мовчки дивилися один одному в очі.

У Штатах, у в’язниці, — сказав Траутмен, — я питав тебе, чого б ти хотів. Пам’ятаєш, що ти відповів?

Рембо кивнув.

Я хотів, щоб хто-небудь сказав мені…

Отож, я кажу тобі зараз: ти молодчина, Джоне!.. Ти все правильно зробив.

У Рембо перехопило подих.

Ну, а далі що?

Не знаю.

Хочеш, щоб із тобою хтось був?

Так. Але тільки… — Його буквально нудило від спогадів про те, через що йому довелося пройти. — Не зараз.

Розумію… Зараз тобі треба показатися лікарям. Але тобі; не здається, що… що тепер-то все скінчилося? Ти переміг. За це ' ти отримаєш другу медаль Пошани. Такого ще ніколи не було.

Рембо повернувся до полонених, яких виносили на носилках із вертольота.

Це вони заслужили медаль.

А ти?

Я? Хіба ти не пам’ятаєш, чому вчив нас? Головне — зуміти… вижити.

І це все?

Останнє питання нагадало йому про Коу — вона теж це запитувала.

Усе, — відповів Рембо. — А що ж іще?

Бенкс, лежачи на носилках, підняв великий палець.

Молодчина, Рембо!

РЕМБО III

Духовне протистояння настільки ж жорстоке, як і протистояння людей. Але право вершити суд належить одному Господові.

Артюр Рембо. Сезон у пеклі

ЧАСТИНА І

РОЗДІЛ 1

Життя є страждання.

Роздумуючи над першою з чотирьох істин Будди, Рембо стискав у руках гладку дугу бамбукового лука, величезного й дуже старого. Він уперся нею в лівий бік, закрив очі, зробив вдих, видих, намагаючись угамувати душевне сум’яття. Мускули на його тілі перекочувалися, могутні груди здіймалися, як ковальський міх. У пам’яті вже не існували шпилясті дахи буддійського монастиря в