Червоний Дракон - Томас Харріс
До свого Становлення він нізащо б не наважився на це.
Тепер він розумів, що здатен на все. На все. На все.
Він вийшов надвір, у захід сонця, у довгу синю тінь фургона. Реба Макклейн трималася за його плечі, доки намацала ногами землю.
Вона відчула масив будинку. Визначила його висоту за луною, коли зачинилися дверцята фургона.
– Чотири кроки травою. Далі – покіт, – сказав Доларгайд.
Вона взяла його за руку. По його тілу пробігло тремтіння. Крізь бавовняну тканину проступив піт.
– То в тебе є покіт. Для чого?
– Тут жили літні.
– Але зараз – ні.
– Ні.
– Тут прохолодно, відчувається, що стеля висока, – сказала вона у вітальні.
Повітря, мов у музеї. Тут курилось пахощами? Удалині цокав годинник.
– Будинок великий, так? Скільки кімнат?
– Чотирнадцять.
– І старий. Тут старі речі.
Вона зачепила бахромчатий абажур і торкнулася його пальцями.
Сором’язливий містер Доларгайд. Реба чудово розуміла, що він розпалився, побачивши її з тигром. Здригнувся, мов кінь, коли вона взяла його за руку на виході з процедурної.
Який вишуканий вчинок, що він улаштував таке побачення. Мабуть, ще й красномовний, та вона була не певна.
– Мартіні?
– Дай-но я піду з тобою і сама зроблю, – сказала вона, знімаючи туфлі.
Реба налила в склянку вермут, відміряючи кількість пальцем. Згори – дві з половиною унції114 джину й дві оливки. Вона швидко знайшла в цьому будинку орієнтири – цокання годинника, гудіння кондиціонера на вікні. Тепла місцина на підлозі біля дверей на кухню, куди в другій половині дня лягали сонячні промені.
Доларгайд відвів її до свого великого крісла. Сам сів на диван.
Повітря мов наелектризоване. Наче флуоресценція в морі, коли кожен порух лишає по собі візерунок. Реба знайшла підставку для склянки біля крісла, Доларгайд поставив музику.
Доларгайду здавалося, що сама кімната змінилася. Ця жінка була першим бажаним гостем, який добровільно зайшов до цього буднику, і тепер кімната поділилася на дві половини – його і її.
Сонце згасало, грала музика – Дебюссі.
Він запитав її про Денвер, і вона трохи розповіла йому, та говорила байдуже, мов думала про щось інше. Він описав будинок і велике подвір’я з живоплотом. Особливої потреби розмовляти не було.
У тиші, поки він міняв платівки, вона промовила:
– Той чудовий тигр, цей будинок, ти повен несподіванок, Ді. Не думаю, що хтось насправді тебе знає.
– А ти питала?
– Кого?
– Когось.
– Ні.
– То як ти знаєш, що мене ніхто не знає?
Він зосередився на синтаксисі й вимові, і тон питання вийшов нейтральним.
– Ой, та кілька жіночок із «Ґейтвею» бачили, як я на днях сідала до тебе у фургон. Ото вони цікаві. Неждано-негадано в мене з’явилася компанія біля автомата з колою.
– Що вони хочуть знати?
– Просто хочуть соковитих пліток. А коли зрозуміли, що таких нема, то пішли геть. Намагались пересудів навудити.
– І що питали?
Реба збиралася перевести явний інтерес до жінок на себе й зробити це з гумором. Але не вийшло.
– Про все питали, – відповіла вона. – Ти їм видаєшся дуже загадковим і цікавим. Годі тобі, це ж комплімент.
– Вони тобі говорили, який у мене вигляд?
Він поставив питання недбало – дуже вміло, проте Реба знала, що тут ніхто не жартує. Тож вона відповіла прямо:
– Я їх не питала. Але так, вони розповіли, який у тебе, на їхню думку, вигляд. Хочеш почути? Дослівно? Як ні – то не питай.
Вона була певна, що він запитає.
Мовчанка.
Раптом Реба відчула, що лишилася в кімнаті сама, що місце, де раніше стояв Доларгайд, – порожніше за порожнє, що чорна діра поглинає все й не випускає з себе нічого. Реба знала, що він не міг піти з кімнати так, аби вона цього не чула.
– Певно, я таки розповім, – сказала вона. – Тобі притаманна така собі непорушна, бездоганна охайність, яка їм подобається. Вони розповідали, що в тебе надзвичайне тіло.
Ясна річ, на цьому не можна ставити крапку:
– Вони казали, що ти дуже вразливий щодо свого обличчя і що тобі не варто його соромитися. Окей, ось тобі фраза від тої дурепи з «Дентином»115, як її, Ейлін?
– Ейлін.
Ага, ось і зворотний сигнал. Реба почувалася астрономом за радіоантеною.
Реба була чудовим імітатором. Вона могла б із неймовірною точністю відтворити промову Ейлін, проте в присутності Доларгайда було б нерозумно імітувати чиюсь вимову. Тож вона процитувала Ейлін, мов із листа зачитала:
– «Непоганий у нього вигляд. Богом клянуся, я зустрічалася з багатьма хлопцями, які й до того не дотягували. Колись ходила на побачення з хокеїстом, він за “Синіх”116 грав, так у нього на губі була маленька вм’ятина, де ясно відійшло від коронки. В усіх хокеїстів така є. Це типу, ну, як у мачо, я так думаю. У містера Ді прекрасна шкіра і волосся, хоч я б і не сказала, що волосся його». Ти задоволений? О, і ще вона спитала мене, чи ти такий сильний, як на вигляд.
– І?
– Я сказала, що не знаю, – відповіла Реба, осушила склянку й підвелася. – Та де ж ти, в біса, є, Ді?
Вона зрозуміла, що Доларгайд став між нею і динаміком.
– Ага. Ось ти де. Хочеш знати, що я про це думаю?
Вона знайшла пальцями його рот і поцілувала, ніжно притиснувши його губи до міцно стулених зубів. Вона одразу збагнула, що він так зіщулився від сором’язливості, а не відрази.
Доларгайд був приголомшений.
– А тепер покажи мені, де тут ванна кімната.
Вона взяла його за руку й пішла з ним далі коридором.
– Назад я сама дорогу знайду.
У ванній Реба поправила волосся й пробіглася пальцями краєм раковини, шукаючи зубну пасту чи еліксир. Спробувала намацати дверцята шафки, проте відчула, що дверцят нема, є тільки голі завіси й полиці. Вона обережно торкалася предметів, що стояли на них, стереглася леза, аж потім знайшла пляшечку. Зняла кришку, понюхала на предмет еліксиру й трохи прополоскала рот.
Коли вона повернулася до вітальні, то почула знайомий звук – гуркіт перемотки на проекторі.
– Мені треба виконати невелику домашню роботу, – сказав Доларгайд,
