Червоний Дракон - Томас Харріс

Чудові керівні інстинкти Кроуфорда не піддавалися жалю. Інстинкти підказали йому дати Ґрему спокій.

33

До десятої вечора Доларгайд напрацювався з гантелями й штангами мало не до знемоги, передивився свої фільми й спробував себе задовольнити. І попри все, йому було неспокійно.

Збурення, мов холодний медальйон, билось об груди, коли він думав про Ребу Макклейн. Йому не варто було думати про Ребу Макклейн.

Він витягнувся на релакс-кріслі, м’язи торса набубнявіли, шкіра розчервонілася від тренування. Доларгайд увімкнув телевізійні новини, аби побачити, як поліція просувається з Фредді Лаундзом.

Вілл Ґрем стояв біля домовини, хор завивав свої гімни. Ґрем був сухорлявий. Зламати йому спину буде легко. Це краще, ніж убити. Зламати спину й викрутити, для певності. Хай котиться до наступного розслідування на візку.

Можна не поспішати. Нехай Ґрем смакує страх.

Тепер Доларгайд постійно усвідомлював тихе відчуття своєї могутності.

Чиказький поліцейський департамент здійняв на прес-конференції трохи шуму. Поза галасливим запевненнями в тому, як наполегливо вони працюють, ховалася суть: у справі Фредді прогресу нема. Серед команди, що стояла за мікрофонами, був і Джек Кроуфорд. Доларгайд упізнав його з фотографій у «Базікалі».

Прес-секретар «Базікала» з двома тілоохоронцями обабіч себе заявив: «Через цей дикунський, безглуздий вчинок голос “Базікала” звучатиме тільки голосніше».

Доларгайд гмикнув. Може, й так. Але Фредді точно заткнувся.

Тепер читачі й глядачі називали його Драконом. Його вчинки – «тим, що поліція колись називала “вбивствами Зубного ельфа”».

Явний прогрес.

Лишилися тільки місцеві новини. Якийсь мугир із випнутою нижньою щелепою робив репортаж із зоопарку. Очевидно, його туди послали лише тому, щоб в офісі не бачити.

Доларгайд потягнувсь був за дистанційним пультом, коли побачив на екрані чоловіка, з яким усього кілька годин тому говорив телефоном: директор зоопарку доктор Френк Ворфілд. Він дуже зрадів плівці, яку запропонував йому Доларгайд.

Доктор Ворфілд і стоматолог працювали з тигром, у якого був зламаний зуб. Доларгайд хотів подивитися на тигра, але тварину затуляв репортер. Зрештою, новинар посунувся.

Відкинувшись на спинку крісла, позираючи поверх свого власного могутнього торса на екран, Доларгайд побачив величезного тигра, який розпростерся без тями на міцній робочій лаві.

Сьогодні вони підготували зуб. За кілька днів на пульпу поставлять захисну накладку, як повідомило вайло.

Доларгайд дивився, як вони спокійно порпаються між щелепами жаского смугастого тигрового лику.

«Можна мені торкнутися твого обличчя?» – запитала міс Реба Макклейн.

Йому хотілося дещо розповісти Ребі Макклейн. Він бажав, аби вона отримала хоч натяк на те, що мало не зробила. Бажав, аби вона відчула хоч крихту його Слави. Але вона не зможе це здобути й вижити. Вона мусить вижити: його бачили з нею, і це заблизько від дому.

Він пробував поділитися з Лектером, та Лектер його зрадив.

І все одно йому хотілось поділитися. Поділитися з нею хоч трохи, так, щоб вона могла вижити.

34

– Я знаю, що справа в політиці, ти знаєш, що справа в політиці, але ти ж усе одно, по суті, цим і займаєшся, – сказав Ґрему Кроуфорд.

Був вечір, вони йшли повз торгових рядів Стейт-стрит до федерального штабу Чикаго.

– Зроби те, що завжди робиш: просто проведи кілька паралелей, а я сам закінчу.

Поліцейський департамент Чикаго запитав у відділу поведінкової психології ФБР детальний профіль жертв. Представники поліції сказали, що він потрібен їм для розташування додаткових патрульних нарядів на час повного місяця.

– Вони це роблять тільки для того, аби дупи прикрити, – сказав Кроуфорд, розмахуючи пачкою «тейтер тотс»108. – Усі жертви були заможними, тож їм треба виставляти патрулі в заможних кварталах. І вони знають, що виску не минути – з тих пір як спалахнув Фредді, адміністративні цабе борються за додаткові ресурси. Якщо патрулі кинуть на квартали, де живе верхівка середнього класу, а він подасться в Саут-Сайд109, то Боже поможи батькам міста. Але, якщо це станеться, вони зможуть перевести стрілки на клятих федералів. Я вже так і чую: «Це вони сказали так зробити. Вони говорили, що так треба».

– Не думаю, що є більше шансів на те, що він орудуватиме в Чикаго, ніж деінде, – сказав Ґрем. – Нема підстав так вважати. Чого дрочитися. А чому Блум не може скласти профіль? Він же консультант у поведінковій психології.

– Профіль потрібен не від Блума, а від нас. Перекидати провину на Блума їм невигідно. Окрім того, він і досі в лікарні. Мені дали вказівки. Хтось із Пагорба110 зателефонував у юстицію. Згори наказують, аби ми цим зайнялися. Просто зроби це, гаразд?

– Зроблю. Зрештою, це моя спеціальність.

– І я про те, – мовив Кроуфорд. – Просто роби, що робиш.

– Я б радше повернувся до Бірмінгема.

– Ні, – відказав Кроуфорд. – Ти мені тут потрібен.

На заході догорали залишки п’ятниці.

Лишалося десять днів.

35

– То ти розповіси мені, що це за «вилазка»? – спитала суботнього ранку Реба Макклейн у Доларгайда, коли вони вже десять хвилин їхали кудись у цілковитій мовчанці. Вона сподівалася на пікнік.

Фургон зупинився. Реба почула, як Доларгайд опускає вікно зі свого боку.

– Доларгайд, – мовив він. – Доктор Ворфілд мав попередити про мене.

– Так, сер. Покладіть оце, будь ласка, під двірник, коли вийдете з машини.

Вони повільно рушили вперед. Реба відчула легкий поворот дороги. У повітрі – дивні, важкі запахи. Десь просурмив слон.

– Зоопарк, – сказала вона. – Блискуче.

Вона б радше поїхала на пікнік. Але чорт із ним, і це згодиться.

– Хто такий доктор Ворфілд?

– Директор зоопарку.

– Твій друг?

– Ні. Тою плівкою ми зробили зоопарку послугу. Тепер вони хочуть віддячити.

– Як?

– Тобі дозволять торкнутися тигра.

– Дивина за дивиною!

– Ти коли-небудь бачила тигра?

Реба була рада, що він насмілився на це питання.

– Ні. Пам’ятаю пуму, ще з дитинства. У зоопарку в Ред-дір111 тільки вона й була. Гадаю, краще нам про це поговорити.

– Тигру лікують зуб. Його мають… приспати. Якщо забажаєш, то помацаєш його.

– Там буде натовп, люди чекатимуть?

– Ні. Ніякої публіки. Ворфілд, я і ще пара людей. Телебачення зайде, уже як ми підемо. Хочеш?

Дивна нагальність у питанні.

– От біса пухнастого, звісно хочу! Дякую… який чудовий сюрприз.

Фургон зупинився.

– Е-е, а як я знатиму, що він міцно спить?

– Полоскочи його. Як загиготить, тікай неоглядки.

Зайшовши до процедурної, Реба відчула під підошвами лінолеум. У кімнаті