Червоний Дракон - Томас Харріс

– Він міг це все зробити в кузові фургона, якщо припаркувався в якійсь глушині, – сказав Ґрем.

Кроуфорд почав розтирати пальцями перенісся, і його голос посилився, мов крізь рупор:

– Ти забуваєш про коліщата крісла. Бев отримала два види ворсу з килимів: вовняний і синтетичний. Синтетичний, імовірніше, з фургона, але чи бачив ти колись вовняний килим в автівці? Скільки вовняних килимів ти бачив у орендованих квартирах? Небагато, блін. Вовняний килим – це дім, Вілле. А бруд і пліснява – з темного місця, де зберігався візок. Підвал із земляною підлогою.

– Може.

– Далі, поглянь на це.

Кроуфорд дістав із портфеля атлас автодоріг Rand Mc-Nally106. Він вивів коло на мапі «Відстань у милях і час на поїздку».

– Фредді не було трохи більше ніж п’ятнадцять годин, травм йому завдавали протягом усього цього часу. Тож зараз я зроблю кілька припущень. Не люблю цього робити, але ось що… Чого ти смієшся?

– Щойно згадав, як ти вів польові заняття в Куантіко, і один стажер заявив, що щось там припускає.

– Не пригадую. Ось що…

– Ти наказав йому написати на дошці «припускати». Потім узяв крейду, став креслити й горлати на бідолаху. Мовляв, коли ви починаєте «припускати», то ми з вами можемо пошитися в «приДуРкати», я так запам’ятав.

– Таж тому стажеру треба було щось у дупу засунути, аби йому трохи розвиднилось. А тепер поглянь на це. Беремо до уваги тягучку на дорогах, коли він у вівторок увечері вивозив Лаундза з Чикаго. Пару годин на те, щоб побавитися з Лаундзом на локації, потім – дорога назад. Тобто він був десь у шести годинах їзди від Чикаго. Оʼкей, оце коло позначає територію, куди можна дістатися протягом шести годин. Бачиш, краї нерівні, оскільки одні автостради швидші за інші.

– Може, він просто лишився тут.

– Звісно, але це коло позначає територію, куди він теоретично міг дістатися.

– Тож ти її звузив до Чикаго плюс усі міста всередині кола, включно з Мілуокі, Медісоном, Дебʼюком, Піорією, Сент-Луїсом, Індіанаполісом, Цинциннаті, Толедо й Детройтом – і це далеко не повний перелік.

– Ні, краще. Нам відомо, що він дуже швидко добув «Базікало». Імовірніше, що в понеділок уночі.

– Він це й у Чикаго міг зробити.

– Знаю, але поза межами міста існує небагато локацій, де «Базікало» можна дістати в понеділок уночі. Ось список від відділу розповсюдження «Базікала» – місця, куди газету доставляють літаками й вантажівками саме в ніч понеділка. Бачиш, у нас лишаються Мілуокі, Сент-Луїс, Цинциннаті, Індіанаполіс і Детройт. «Базікало» розповсюджується по аеропортах і десь дев’яноста газетних кіосках, що працюють двадцять чотири години на добу, це якщо не рахувати кіосків у Чикаго. Я їх перевіряю через наші місцеві офіси. Може, якийсь кіоскер запам’ятав дивного клієнта, що приходив у понеділок уночі.

– Може. Добрий хід, Джеку.

Ґрем, очевидно, міркував про щось інше.

Якби Ґрем був штатним агентом, то Кроуфорд пригрозив би йому довічною посадою на Алеутах. Натомість він сказав:

– Сьогодні по обіді мені телефонував брат. Розповів, що Моллі поїхала з його будинку.

– Ага.

– Сподіваюся, у безпечне місце?

Ґрем був певен, що Кроуфорд чудово знає, куди подалася Моллі.

– До бабусі й дідуся Віллі.

– Ну, вони будуть раді бачити малого.

Кроуфорд почекав. Ґрем не став нічого коментувати.

– Маю надію, що все гаразд?

– Я працюю, Джеку. Щодо цього можеш не хвилюватися. Та ні, слухай, просто їй там стало не по собі.

З-під стосу похоронних світлин Ґрем витягнув плаский конверт, перетягнутий стрічкою, і почав розв’язувати вузол.

– Що це?

– Це від Байрона Меткафа, юриста Джекобі. Переслав Браян Зеллер. Усе окей.

– Стривай, дай я подивлюся.

Кроуфорд крутив у своїх волохатих пальцях конверт, поки не знайшов марку й підпис «С. Ф. “Semper Fidelis”107 Ейнсворт» – голова відділу вибухівки ФБР, який засвідчував, що конверт пропустили крізь флуороскоп.

– Завжди перевіряй. Завжди перевіряй.

– Я завжди перевіряю, Джеку.

– Це тобі Честер приніс?

– Так.

– Перед тим як віддати, він показав тобі марку?

– Перевірив і показав.

Ґрем перерізав стрічку.

– Це копії всіх документів щодо судового затвердження заповіту й претензій на нерухомість Джекобі. Я попросив Меткафа їх надіслати, аби ми могли порівняти їх із документами Лідсів, коли отримаємо.

– Цим займається наш юрист.

– Це потрібно мені. Я не знаю Джекобі. Вони нещодавно переїхали в місто. Я прибув до Бірмінгема через місяць, і їхні речі позникали. Лідсів я відчуваю. Джекобі – ні. Я маю їх пізнати. Хочу поговорити з людьми, з якими вони приятелювали в Детройті, хочу провести ще пару днів у Бірмінгемі.

– Ти мені тут потрібен.

– Послухай, Лаундза він викрав чисто щоб познущатися. Ми зробили так, аби він розізлився на Лаундза. Єдиний зв’язок із Лаундзом створили ми самі. У справі Лаундза дуже мало наявних речдоків, і з ними розбирається поліція. Лаундз для нього – прикрість і докука, а от Лідси й Джекобі – саме те, що йому потрібно. Ми мусимо виявити між ними зв’язок. Якщо ми колись його піймаємо, то саме таким чином.

– Тож ти маєш документи Джекобі, – сказав Кроуфорд. – Що ти в них шукаєш? Яку зачіпку?

– Будь-яку, чорт забирай. Наразі, Джеку, міркую в медичному напрямку.

Ґрем витягнув із конверта форму від Служби внутрішнього оподаткування.

– Лаундз був у інвалідному візку. Медицина. За шість тижнів до вбивства у Валері Лідс була операція – пам’ятаєш із її щоденника? Маленька кіста в грудях. Знову медицина. Я шукаю, чи була якась операція в місіс Джекобі.

– Не пригадую ніякої операції у звіті про її розтин.

– Так, але цієї інформації могло й не бути. Її медичну картку передали з Детройта до Бірмінгема. Дорогою щось могло загубитися. Якщо їй робили операцію, то про це мав лишитися медичний висновок чи, може, заява на виплату страхування.

– Гадаєш, це якийсь мандрівний санітар? Який працював в обох містах – Детройті чи Бірмінгемі й Атланті?

– Якщо ти побував у божевільні, то мав нагоду завчити порядок і процедури. Можна вдати з себе санітара, отримати таку роботу після виходу з лікарні, – сказав Ґрем.

– Ти пообідати не хочеш?

– Пізніше. Я тупію, як поїм.

Виходячи з зали, Кроуфорд озирнувся з темного дверного прорізу на Ґрема. До видовища йому було байдуже. Лампи тільки поглиблювали западини на обличчі Ґрема, поки той вивчав жертв, що дивилися на нього з фотографій. У залі пахло відчаєм.

Чи не буде краще для справи, щоб Ґрем знов узявся за пошук на вулицях? Кроуфорд не міг дозволити,