Червоний Дракон - Томас Харріс

Доларгайд розправився з пирогом за три укуси і скуто сидів на дивані. Гладеньке волосся зблискувало під лампою, могутні руки лежали на колінах.

Реба відкинула голову на спинку стільця й поклала ноги на отоманку.

– Коли буде зйомка в зоопарку?

– Мабуть, за тиждень.

Він тішився, що встиг зателефонувати до зоопарку й запропонувати їм плівку – на випадок, як Дандрідж вирішить перевірити.

– Це чудовий зоопарк. Я ходила туди з сестрою й племінницею, коли вони допомагали мені переїжджати. Знаєш, там є контактна загорода. Я пообіймалася з ламою. Було добре, але той аромат, ой лишенько… Мені тоді здавалося, що за мною всюди ходить лама, аж поки сорочку не перевдягла.

Це називалося «провадити розмову». Доларгайд мав щось сказати або ж піти.

– Як ти перейшла у «Бедер»?

– У денверському Інституті Рейкера, де я до того працювала, висіли оголошення. Якось я пробігала інформацію на стенді й натрапила на цю роботу. Було так: «Бедеру» довелося переглянути практику найму нових працівників у зв’язку з контрактом з оборонкою. Тож вони примудрилися зібрати шість жінок, двох чорношкірих, двох мексиканців, двох азіатів, мене й паралітика на вісім вакансій загалом. Як розумієш, ми всі підпадаємо під принаймні дві категорії103.

– Від тебе «Бедер» тільки виграв.

– Від інших також. «Бедер» нічого не робить просто так.

– А до того?

Доларгайд трохи спітнів. Розмова йому не йшла. Але дивитися було приємно. У неї гарні ноги. На кісточці лишився поріз після гоління. У руках виникло відчуття – вага її ніг, млявих.

– Я закінчила школу, а потім десять років працювала з нещодавно осліплими в Інституті Рейкера в Денвері. Це – моя перша робота зовні.

– Зовні чого?

– У зовнішньому, справжньому світі. У Рейкері ми були дуже ізольовані. Тобто навчали людей жити у світі зрячих, але самі там не жили. Забагато спілкувались між собою. Я подумала, що варто вибратися звідти й трохи помандрувати. Власне, я хотіла зайнятися логопедичною терапією для дітей із вадами слуху й мови. Гадаю, якось повернуся до цієї мрії, – сказала Реба й осушила склянку. – Слухай, у мене є маленькі крабові тюфтелі «від місіс Пол». Вони нічого так. Не варто було починати з десерту. Хочеш?

– Угу-у.

– Ти вмієш готувати?

– Угу-у.

На її чолі з’явилась невеличка зморшка. Реба пішла на кухню.

– А як щодо кави? – гукнула вона.

– Ага-а.

Вона завела мову про ціни на продукти, але відповіді не отримала. Повернулася до вітальні й сіла на отоманку, уперши лікті в коліна.

– Треба дещо обговорити, аби більше не торкатися цієї теми, гаразд?

Мовчання.

– За останні кілька хвилин ти нічого не сказав. Власне, ти нічого не сказав із тих пір, як я згадала про логопедичну терапію, – вона говорила м’яким, проте впевненим голосом, без натяку на співчуття. – Я чудово тебе розумію, тому що ти дуже добре розмовляєш і тому, що я вмію слухати. Більшість людей неуважні. У мене постійно перепитують: «Що? Що?» Якщо ти не хочеш розмовляти – нічого страшного. Але я сподіваюсь, що таки заговориш. Бо ти вмієш, і мені дуже хочеться почути те, що ти можеш розповісти.

– М-м-м-м. Добре, – тихо відповів Доларгайд.

Ясна річ, ця невеличка промова була для неї дуже важлива. Невже вона запрошувала його до того приватного клубу на пару з китайцем-паралітиком? Доларгайд загадався, під яку категорію підпадає він сам.

Наступне прохання видалося йому неймовірним.

– Можна мені торкнутися твого обличчя? Я хочу знати, усміхаєшся ти чи супишся. Хочу знати, чи мені взагалі варто заткнутися.

Остання фраза прозвучала сухо й іронічно.

Реба підняла руку й стала чекати.

Чи добре вона справлятиметься, як їй відкусити пальці, подумав Доларгайд. Навіть повсякденною щелепою їх можна відгризти легко, мов хлібні палички. Якщо він упреться п’ятками в підлогу, перенесе всю вагу на диван і схопить її обома руками за зап’ясток, вона нізащо не встигне вирватися. Хрум, хрум, хрум, хрум, може, лишити великий палець. Щоб пироги міряла.

Він затис її зап’ясток великим і вказівним пальцями та обернув у світлі гарну, натруджену руку Реби. На ній було багато дрібних шрамів, кілька нових порізів і саден. Гладенький шрам на тильному боці міг бути опіком.

Заблизько від дому. Зарано в його Становленні. Так він утратить змогу на неї дивитися.

Таке неймовірне прохання – вона не могла знати про нього нічого особистого. Вона не пліткувала.

– Повір на слово, що я усміхаюся, – мовив він.

Пристойні «с». Губи дійсно розтягнулися в щось на кшталт усмішки, показались гарні повсякденні зуби.

Він звів зап’ясток Реби над її коліном і відпустив. Рука вмостилась на стегні, долоня трохи зіщулилась, пальці ковзнули тканиною, мов погляд, що його довелось відвести.

– Мабуть, кава вже готова, – сказала вона.

– Я піду.

Треба йти. Додому, полегшити тиск.

Вона кивнула.

– Якщо я тебе образила, то це ненавмисно.

– Ні.

Вона лишилася на отоманці, прислухаючись, чи клацнув замок після його відходу.

Реба Макклейн зробила собі ще один джин із тоніком. Поставила в програвач платівки Сеґовії104 й скрутилася калачиком на дивані. На подушці лишилася тепла вм’ятина після Доларгайда. У повітрі також лишилися його аромати – крем для взуття, новий шкіряний пасок, добрий лосьйон після гоління.

Навдивовижу замкнутий чоловік. На роботі його майже не обговорювали, тільки Дандрідж раз назвав його «тим сучим сином Доларгайдом» при одному зі своїх блюдолизів.

Реба цінувала замкнутість і самоту. У дитинстві, коли вона вчилася існувати після втрати зору, Реба практично не лишалася на самоті.

Тепер, на людях, вона ніколи не могла бути певна, чи її хтось не роздивляється. Тож політика Доларгайда не втручатись в особистий простір їй імпонувала. Вона не відчула й дещиці жалості з його боку, і це теж було добре.

Добрим був і джин.

Раптом музика Сеґовії видалася їй перенасиченою. Реба поставила платівку з китовими піснями.

Три важкі місяці в новому місті. Зима, бордюри, що їх треба шукати під снігом. Хоробра Реба Макклейн із її сильними ногами, вона ганьбила жалість до самої себе. Жалю вона не потерпить. Вона знала, що десь у глибині неї пролягає вена, якою тече злість скаліченої людини, і хоча Реба не могла її позбутись, проте могла змусити працювати собі на користь, живити жагу до незалежності, зміцнювати бажання брати все від кожного прийдешнього дня.

Вона була по-своєму міцним горішком. У світлі природної справедливості віра – не більше ніж нічні ліхтарі, і Реба це знала. Що б вона не