Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Шампунь мав рацію. Їх зустріли із підкресленою люб’язністю. Лисому дозволили навіть покласти його смердючі торби, щоправда, не в камері схову, а в комірці для віників і мийних засобів. Нерви в Януша були напнуті мов струни. Шлях убивці дивним чином збігався з його власними пересуваннями. Запитання накопичувались, а відповіді на жодне з них він так і не знайшов… Тим-то і з’явилося в нього бажання поринути в античність, сказати б, припасти до живлющого джерела і відбути обряд посвячення.

Бібліотека була вежею, наскрізь пронизаною світлом. У широкі вікна струмувало сонячне проміння, відбиваючись від білих стін, осяваючи ажурні східці та засклені ліфти. Приміщення займало декілька поверхів і наводило на згадки про вежу зі слонової кістки.

Шампунь подався до вільного фотеля, з утіхою потираючи долоні, саме зібрався подрімати в теплі.

— Ти підеш зі мною, — перепинив його Януш.

— Куди це?

— Почнемо з газет.

Януш підійшов до електронного інформаційного терміналу й увійшов до архіву крайової преси. Швидкий пошук видав йому перелік статей, присвячених події 17 грудня 2009 року, коли в каланці Сорм’ю знайшли тіло дельтапланериста. У досить стислих дописах сповіщалося, що особу потерпілого з’ясувати не пощастило. Про обставини його загибелі нічого не писали. Януш почав шукати далі. Та інших матеріалів в архіві не було.

Цікаво, яким таким чудесним чином майор Жан-Люк Кроньє зумів зам’яти цю справу? Принаймні він зі своєю групою здобув нагоду провадити пошук у більш-менш спокійній обстановці. Януш розширив пошук, але й це не дало ніякого результату. Він від’єднався від терміналу.

Насправді він уже знав про подію в каланці Сорм’ю набагато більше, ніж усі газети Південно-Східної Франції разом. Коли вони їхали до бібліотеки, він вивчив у метро звіт про розтин, що його дав Клоді. У документі не було ніяких сенсаційних відкриттів, проте декілька суттєвих уточнень Януш у ньому знайшов. Надто ж його зацікавило таке: за добу після розтину з результатів токсикологічного аналізу тканин стало відомо, що у крові Цевана Сокова виявили значну дозу героїну. Точнісінько, як у Філіппа Дюрюї.

Януш звів очі. Де тут у них відділ міфології? На кожному поверсі уздовж стін звивалася кругова галерея з табличками, де великими літерами, чорним по білому, були позначені тематичні розділи.

— Нам на четвертий поверх, — сказав Януш, знайшовши вказівник «КУЛЬТУРА і ЦИВІЛІЗАЦІЯ. IV».

Вони підіймалися крученими східцями. Януш розглядав публіку. За великими столами, під світлом настільних ламп, старанно працювали студенти. Інші сиділи з книжками у фотелях, які вишикувалися попід стінами, або порпалися на полицях відкритого доступу. Пересічний вік відвідувачів бібліотеки становив приблизно двадцять років.

Тут були представлені всі раси. Білі — з одного боку підручник, з другого — мобільник. Чорні — ті були особливо зосереджені та байдужі до оточення. Азійці — більше линули одне до одного, пхалися ліктями під боки і тихенько реготалися. Бородаті уродженці країн Магрибу в білих молитовних тюбетейках поринули в читання… Вежа зі слонової кістки, як придивитися ближче, виявилася Вавилонською.

Януш почувався тут на знайомій території. Сучасні меблі, книжки, навчальна атмосфера долучення до знань — то був його світ. Він не сумнівався, що колись пробув у таких місцях, як оце, по півдоби.

Четвертий поверх. МІФОЛОГІЯ 291.1. АНТИЧНІ РЕЛІГІЇ 292.

Для початку він просто оглянув корінці й одразу ж збагнув, що знає, що йому треба. «Історична бібліотека» Діодора Сицилійського. Книга четверта. «Метаморфози» Овідія. Книга сьома і восьма. Отож, він уже проводив такі пошуки. У серце шпигонув страх. Невже він — убивця?

Ні. Це знання з царини загальної культури. Вочевидь, крім медичної освіти, він здобув ще й освіту з історії чи філософії. Він збагнув, що може напам’ять викласти біографії обох авторів. Діодор був грецький історик, що жив у першому столітті до нашої ери в Римській імперії. Овідій — давньоримський поет, який народився напередодні християнської ери, його вигнали з Риму за твір під назвою «Мистецтво кохання», що визнали аморальним.

Він узяв із полиці обидві книжки, прихопивши заразом і декілька досліджень, присвячених їхнім авторам. Пошукав собі місце, зазначивши, що Шампунь дрімає в куточку, наприкінці проходу, і влаштувавсь у фотелі подалі від столів. Дістав записника і заходився гортати сторінки. Йому потрібен був Мінотавр.

Нема нічого нового на світі. Януш виділив тільки одну подробицю, якої раніше не знав. Над легендою про Мінотавра висіло якесь прокляття, пов’язане з бугаями. По-перше, сам цар Мінос був син бугая, бо Зевс, щоб спокусити, прибрав подобу саме цієї тварини. По-друге, дружина Міноса теж захопилася бугаєм. Унаслідок цього на світ прийшло чудовисько — напівбугай-напівлюдина. Отож, уся ця історія розпочалася не без участі своєрідного тваринного гена.

Чи мала ця обставина якесь значення для вбивці? Януш зазначив іще одну подробицю. Поміж міфами про Мінотавра і про Ікара існував зв’язок. Ікар був син Дедала, а той був особистий архітектор Міноса, який задумав побудувати лабіринт для звіряки. І саме Дедал підказав Аріадні ідею з ниткою…

Насправді історія Ікара і Дедала була продовженням історії Мінотавра. Розлючений Мінос, дізнавшись, що його архітектор доклав рук до втечі Тесея, замкнув його разом з його сином Ікаром у лабіринті. Щоб вирватися з в’язниці, батько із сином і надумали змайструвати собі крила з воску та пір’я…

Що за шифр ховався за цими казками? Чому вбивця зупинив свій вибір на них? Він не йшов за хронологією, бо забив Ікара раніше, ніж Мінотавра. Може, він скоїв ще й інші вбивства, навіяні іншими легендами? Януш уже згорнув записника, аж його осяяло. Поміж обома міфами існувала ще одна спільна риса. І в першому, і в другому випадку дійовими особами були батько і син. Мінос і Мінотавр. Ікар і Дедал. Могутній або досвідчений батько. І невмілий або звіруватий син.

Невже вибір міфів продиктований стосунками батька і сина? Але чи намагався вбивця вкласти в це якесь послання? Чи був він син-чудовисько? Чи, навпаки, навіжений батько, що вирішив відігратися на сурогатних дітях — своїх жертвах?

Януш глянув на годинника, що висів у залі. Четверта пополудні. Надворі смеркало. Навіщо згаяв він стільки дорогоцінного часу на вивчення цих книжок? Ліпше взявся б до інших невідкладних справ, наприклад відшукав Бляшаного, того свідка з металевою пластиною в голові.

Він поставив книги на те саме місце, де брав, і попрямував до сонного Шампуня. Простягнув було руку, щоб його збудити, аж передумав, обернувся і рушив у закут, де чергували бібліотекарки. Дві молоді жінки сиділи там за комп’ютерами і про щось балакали.

Він увійшов