Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Я пиячив?
— Ох, тверезий ти рідко з’являвся.
Януш подумав про вбивство Цевана Сокова. Воно сталося в середині грудня.
— Ви знаєте, де саме я зникав?
— Ні.
— А що я сказав, коли зібрався піти з гуртожитку?
— Нічого. Сталася ця бійка наприкінці грудня. Ми шукали тебе в поліції, у жандармерії. А за два дні ти взагалі як у воду впав.
— Я щось розповідав про ту бійку?
— Ні. Ні поліцаям, ні нам. Німий був, як риба.
Ле Ґен висловився чітко і недвозначно. Янушеві раптом заболіла голова. Спалахнув звичний біль за лівим оком. Вітер надворі скаженів, наче хотів розвалити телефонну халабуду.
— Що я конкретно робив в «Еммаусі»?
— Не пам’ятаю до ладу. Десь наприкінці оформлював нашу вітрину. Працював в ательє з ремонту одягу. Та рішуче відмовився мати справу з книжками і дисками. Ніякого мистецтва, заявив ти.
— Чому?
— Мені здається… По-моєму, в тебе були з цим пов’язані якісь прикрі спогади.
— Прикрі?
— Можливо, перш ніж стати безпритульним бурлакою, ти був художником. Принаймні я так гадаю.
Януш заплющив очі. Кожне почуте слово відгукувалося в голові новим вибухом болю. Він відчував, що майже наблизився до того, ким він був, перш ніж стати Янушем. Та чомусь це наближення завдало йому нестерпного болю.
— Художником… як це? — прошепотів він.
— Ну, писав картини.
— Чому ви так гадаєте?
— Через твою алергію. Ти й дивитися не хотів на картини чи мистецькі альбоми. Та я помітив, що на мистецтві ти знаєшся. Кілька разів ти застосував особливі, фахові вирази, до того ж несамохіть.
Інформація заливала мозок каламутною калюжею. Нічого конкретного, тільки підсвідомий страх, який огортав його і душив у своїх обіймах…
— Якось, — провадив співрозмовник, — один із наших працівників сидів і гортав ілюстрований альбом із мистецтва. Ти побачив його і пополотнів. А потім тицьнув пальцем в одну репродукцію і процідив крізь зуби: «Нізащо більше». Цей випадок я добре запам’ятав.
— А ви не пам’ятаєте, що то була за картина?
— Автопортрет Курбе.
— Якщо я і справді був художником… Ви не пробували з’ясувати, чи існують роботи, підписані прізвищем Януш?
— Ні, не намагався. По-перше, не було коли. По-друге, знав, що ці картини, навіть якщо вони існують, підписані іншим прізвищем.
Будка хилиталася під шаленими поривами вітру. Шибки аж деренчали.
Раптом Януш збагнув: Ле Ґен знає.
— До того, як стати Янушем, — підтвердив той його здогад, — ти був іншою людиною. Точнісінько так само, як, переставши бути Янушем, обернувся Матіасом Фрером.
— Звідки ви знаєте це ім’я?
— Ти назвав його мені в потязі.
— І ви запам’ятали його?
— Еге, його забудеш! Я допіру з Бордо. Там по всіх місцевих каналах удень і вночі передають твою світлину і твоє прізвище.
— Ви… ви збираєтеся мене видати?
— Таж я навіть не знаю, де ти перебуваєш.
— Ви ж знали мене передніше! — застогнав Януш. — Невже ви вірите, що я в чомусь винен? Що я здатен забити людину?
Ле Ґен відповів не відразу. Проти паніки, що охопила Януша, його спокій здавався неймовірним.
— Нічого не можу сказати тобі, Вікторе. Та й кого повинен я підозрювати? Художника, яким ти був до приїзду в Марсель? Мовчазного волоцюгу, з яким я познайомився в «Червоній вершині»? Психіатра, якого я зустрів у потязі? Єдине, що повинен ти вчинити, це піти до поліції. Тобі потрібно лікуватися. Лікарі допоможуть тобі розібратися з усіма твоїми численними личинами. Повернутися до себе достеменного. Тільки це важливо. А для цього тобі потрібна допомога.
Януша охопив гнів. Ле Ґен казав правду. Та не потрібна була йому та правда! Він уже роззявив було рота, щоб відчикрижити щось у відповідь, аж стіна халабуди задвигтіла від удару. До скла притулилося Шампуневе обличчя.
— Хутчій! Містраль повіяв. Як не знайдемо, де сховатися, то заклякнемо!
— Це майор Мартено. Можете розмовляти?
— Без проблем. Я прямую до Марселя.
Анаїс сиділа за кермом «гольфа», притискаючи до вуха слухавку мобільного телефона. Була восьма вечора. Вона мчала автострадою в напрямку Тулузи. На швидкості 220 кілометрів на годину. Начхавши на радари. Начхавши на жандармів. Начхавши на Ле Ґаля, Деверса і всю їхню кляту ватагу.
— Я нарешті отримав результати розтину.
Патріка Бонфіса і Сільвію Робен забили 16 лютого, о 10-й ранку. Сьогодні вже 18 лютого. Восьма вечора.
— Швидко ж ви працюєте, — буркнула вона.
— Є певні труднощі.
— Та невже?
Мартено мовчав. Анаїс збагнула, що годі глузувати. Офіцер узагалі не повинен був їй телефонувати. Надто ж тепер, коли орудувати розслідуванням офіційно призначили Морісе.
— То що ж з’ясувалося? — вже спокійніше спитала вона.
— Патологоанатом підтвердив усе те, про що ми й так здогадувалися. Патрік Бонфіс і Сільвія Робен убиті кулями калібру 12,7. Стріляли з гвинтівки «Геката-2».
— Ми можемо ідентифікувати зброю?
Знову мовчання. Тепер майор ретельно добирав кожне слово.
— Ні. Як вважають експерти, єдиний висновок полягає в тому, що володіння цією зброєю передбачає певні навички. Гвинтівки «Геката» зареєстровані у Франції. Та в нашому конкретному випадку може йтися про зброю будь-якого походження.
— А що ви скажете про рани?
— Фаховий почерк. І Патрік Бонфіс, і Сільвія Робен отримали кожне по три кулі. Одну в голову, дві в серце або в ділянку грудної клітини. Я наводив довідки. Навіть у війську знайдеться небагато снайперів, здатних поціляти з такої відстані.
— Це суттєво обмежує коло підозрюваних, правда ж?
Мартено знову завагався. Військові не люблять виносити сміття з хати. Саме через це звіт про розтин так довго з’являвся на світ Божий. Неважко припустити, що спершу його з лупою в руках вивчав цілий батальйон офіцерів, експертів і високих чинів. Потім, звісно ж, призначили спеціальну комісію, доручивши їй провести повторний розтин і звернути увагу на кут стрілянини і детальний аналіз гільз…
Анаїс не відривала очей від автостради. Пітьму перед нею роздирали чотири снопи світла, що ллялися із фар її авта. Тремтливі білі пасмуги, що наче допомагали їй красти шлях у ночі.
— Які додаткові висновки дозволяє зробити звіт про розтин жертв?
— Деякі дозволяє.
Вона поставила це запитання задля годиться, не розраховуючи на змістовну відповідь. Але тепер чекала її, проте Мартено мовчав.
— То що там такого?
— На тілі Патріка Бонфіса виявилася
