Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Сперечатися з тією маячнею Януш не хотів — не було снаги. Навпаки, з утоми він згубив будь-яку здатність до опору. Волоцюга раптом постав перед ним кимось на кшталт оракула, Тірезія[25] кам’яних джунглів. Януш глянув на свої руки. Його шкіра швидко набувала брудно-сірого гудронного відтінку. З рота виривалися хмарки двоокису азоту…

— Здоров, Діду´.

На порозі притулку стояв Шампунь. Його привітання зависло у просторі, бо Діду припав до пляшки мов п’явка.

— Ти його знаєш? — запитав Януш.

— Хто ж не знає Діду? Пророка вдає. — Шампунь заговорив тихіше. — Навіжений, чортяка. У нас його бояться. Спробуй скажи, що дурню верзе, то він хутко втре тобі маку.

Януш подумки подякував Шампуневі, що своєю з’явою розвіяв морок. Про чудернацького чоловіка в піжамних штанях він уже забув.

— Новини є?

— Ні, ніякого дідька нема. Здимів Бляшаний, мов туман на воді. Тобі їсти хочеться?

Шампунь трохи порожевів. Видно було, що він пив не лише каву. Януш теж помирав із голоду, та про те, щоб поткнутися до безплатної їдальні, не міг і думати.

Наче прочитавши його думки, Шампунь заявив:

— Сьогодні вечеряємо в ресторані.

— У справжньому.

— Та майже.

За десять хвилин вони вже стояли на задвірках шинку, де торгували фастфудом. Тхнуло прогірклим салом. Шампунь перший застромив голову до смітниці.

Януша нудило. Ці задвірки були схожі на дворисько того дому, де він учора обливався дешевим вином. Йому здалося, наче від дня того страшного бойового хрещення минула цілісінька вічність.

Шампунь набрав повну пластикову торбу недоїдків.

— Прошу пана! — з реготом вигукнув він.

І заходився жбурляти Янушеві роздобуті скарби, коментуючи:

— Помідори! Хліб! Сир! Шинка!

Януш ловив усе те, і в ньому боролися голод і відраза.

— Тільки екологічно чисті продукти! — виголосив Шампунь.

Роздерши обгортку на шматку швидкозамороженого хліба, що вже трохи розтопився, Януш уп’явся в нього зубами. Він відразу відчув насолоду. Шлунок озвався вдячним бурчанням. Януш роздирав інші обгортки і жадібно глитав шинку, сир, мариновані огірки… З кожним куснем його аж сіпало від усвідомлення глибини свого падіння. Двоє дорослих чоловіків сидять навпочіпки і замурзаними пальцями з гарчанням жеруть те, від чого відмовилися інші. Щурі, що борються за виживання в міському лабіринті.

— Кока-коли?

Шампунь простягав йому пластикову склянку з поламаною соломинкою. Януш ухопив її й умить видудлив. У його жили поверталося життя. А в м’язи — снага.

— Де ночуватимемо сьогодні? — поспитався він, бо це було найважливіше.

— Треба подумати… Тут зарізяки вештаються, а поліцаї нишпоритимуть по всіх нічліжках…

Його зворушила Шампунева турбота — звісно, якщо той не мав на меті уві сні перерізати йому горлянку.

— Знайдемо місце на природі. Знаю я тут… Щоправда, тепер лютий… Соціальні працівники так і вештаються містом. Та й поліція теж. Не хочуть, щоб люд на вулицях ночував. Якщо хтось із наших ґиґне, їм добрячої бубни дадуть.

Перспектива ночівлі під відкритим небом лякала Януша. Він боявся, що нападуть розбишаки.

— А в якому районі ті мерзотники з Бугенвілю напали на мене, ти не пам’ятаєш?

— Наче в Ла-Жольєт. Біля доків.

— А я там що робив?

— А я хіба знаю? Ти тоді переважно в «Еммаусі» бував.

«Еммаус». Януш уторопав, що й досі не розпитав тих, що повинні були знати його найліпше. Та зараз уже запізно. Його світлини напевне розіслали по всіх доброчинних гуртожитках. І тут йому спало на думку ще одне. Він понишпорив у кишенях і знайшов візитну картку, яку дав йому чоловік у потязі, що йшов через Біарріц.

Данієль Ле Ґен

компаньйон «Еммауса»

06 17 35 44 20

— Тут є десь телефон-автомат?

Удень майдан перед Тріумфальною аркою Пор-д’Екс скидався на африканський базар. Та о цій порі тут панувала тиша. Вуличні гендлярі зникли разом зі своїми ятками. На вітринах крамничок були залізні штори. На землі валялося куряче пір’я, шкурки від фруктів, пожмакані папірці у плямах жиру. У повітрі добряче тхнуло смітником. Маже невидні в пітьмі, повз них тихо пропливали примарні постаті — жінки в чадрах, чоловіки в куртках із відлогами на головах…

— Ворушися хутчій! — гукнув Шампунь Янушеві. — Містраль зривається.

Телефонна будка притулилася біля Тріумфальної арки в центрі майдану, за парковими соснами — ідеальний варіант. Шампунь дав Янушеві телефонну картку в обмін на десятиєврову купюру.

— Піду поповнити запаси, — пояснив лисань і попрямував до ще відчиненої арабської крамнички.

Януш замкнувся в будці й набрав номер Ле Ґена. Тільки опинившись в укритті, він збагнув, під яким вітром стояв надворі. Сосни поруч аж стогнали. Шиби в будці деренчали. У шпарини віяло крижаною вологою.

— Алло!

— Данієль Ле Ґен? Це Віктор Януш. Ви пам’ятаєте мене?

— Авжеж. Ми ж зустрілися два дні тому в потязі з Біарріца.

— Я хотів перепросити вас. За мою тодішню поведінку. Я… У мене проблеми з пам’яттю.

— Є речі, про які ліпше забути.

Януш вирішив змінити тон. Уже чого, а співчуття йому не треба було.

— Навпаки, я хочу все згадати. Ми з вами познайомилися в гуртожитку «Еммауса» в Марселі, правда ж?

— У гуртожитку «Червона вершина».

— Коли саме я там з’явився?

— Ти приїхав наприкінці жовтня.

— Я вже знав Марсель?

— Ні. Ти взагалі був якийсь… наче тебе лантухом по голові втелющили.

Януш підвищив голос.

— Звідки я прибув?

— Цього ти не сказав.

— А що ви можете сказати про те, як я поводився?

Тепер йому доводилося перекрикувати ревисько вітру.

— Ти пробув у нас два місяці. Працював на сортуванні речей і в крамниці. Спав у гуртожитку. Справляв враження поважної і небагатослівної людини. Звісно ж, у тебе надто висока кваліфікація для тієї праці, яку тобі пропонували. Спершу ти взагалі нічого не пам’ятав про себе. Та потроху пам’ять до тебе повернулася. Точніше, ти подумки відтворив власну особистість. Згадав своє ім’я. Віктор Януш. Та про своє минуле ти не розповідав. Чому і як прибув до Марселя, теж не пояснював.

— Зі мною були якісь проблеми?

— І були, й не були. У середині грудня ти почав надовго зникати. На цілі дні.