Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Що ти знайшов по «Метисові»? — запитала вона.
— Нічого. Або майже нічого. Сфера діяльності: хімічне, сільськогосподарське і фармацевтичне виробництво. Тисячі службовців по всьому світові, здебільшого у Франції й Африці.
— І це все? А хто власники?
— Це акціонерне товариство.
— Треба шукати далі.
— Неможливо. Ти сама це знаєш. Не кажу вже про те, що обшук був незаконний. Та головне, будь-який зайвий крок уперед — і ми впираємось у стіну. Тебе вже сповістили, що призначили суддю?
— Я зустрічаюся з ним сьогодні вдень.
— Нам залишать розслідування?
— Сьогодні ввечері будемо вже знати. У тебе все?
— Ні. Вранці з’явилася новина.
— Що за новина?
— Віктора Януша бачили в Марселі. Ми отримали відразу кілька донесень. Ночував він у нічліжці для волоцюг. Дати тобі номера телефона майора, який керує його пошуками?
Рибальський порт Валлон-дез-Оф — одна з найголовніших цікавинок Марселя, але тієї днини, вісімнадцятого лютого, він здавався примарним. Ресторани не працювали. Судна стояли на причалі. Пляжні будиночки були замкнені. Пустельна набережна довкола рейду аж лисніла чистотою й охайністю, наче її милом помили. Януша те безлюддя нітрохи не бентежило. Йому подобалося, як вітер віє йому в обличчя. Подобався водяний пил, що висів у повітрі. Подобалося море, далеке і близьке, що непомітно перебувало в кожній частиночці світла. Він спивав морську блакить і дихав сіллю.
Вони сиділи біля самісінької води, навпроти акведука, що розлініював своїми прогонами небо і гладінь моря. Ідеальний момент, щоб знов почати розпитування.
— Звідки ти знаєш, що я лікар?
— Та нічого я не знаю! А що, ти справді лікар?
— Ти ж сам допіру репетував про це у притулку.
Шампунь стенув плечима. Він збирався поснідати і діставав із торби все, що треба для цього. Два погнуті вояцькі казанки. Учорашні круасани, що дала добротлива пекарка. Непочату плящину дешевого вина, що придбав Януш. Наллявши з пляшки в обидва казанки, він умочив у те пійло черствого круасана.
— А ти не їстимеш?
— Казав я тобі раніше, що я лікар?
— Ти взагалі нічого не казав! З тебе й слова не можна було витягнути. Але ти буцім щось тямив у цьому ділі. Надто ж про те, що в нас у довбешці коїться.
— Щось на кшталт психіатра?
Шампунь мовчки трощив круасана. Прибій тихо лизав їхні підошви.
— Ти пам’ятаєш, коли ми познайомилися?
— Здається, в листопаді. Холоднеча була, що можна здуріти.
Януш дістав записника і заходився нотувати.
— Бачу, ти інтілігентом зробився… — буркнув Шампунь. — А чого не п’єш?
— Ми познайомилися в гуртожитку «Еммауса»?
— Авжеж.
— А де це?
Бурлака підозріливо зиркнув на нього. У нього була гладенька і дуже біла шкіра, геть позбавлена рослинності, — ні брів, ні щетини на підборідді. Крізь неї стирчали гострі кістки, що робили обличчя схожим на череп. Багато шрамів, німих свідчень бійок і сутичок. Та не тільки це. Януш помітив довгастий шрам, що тягнувся довкруг лисої голови, — слід від хірургічного втручання. Видно було, що волоцюзі робили трепанацію черепа.
— То де цей «Еммаус»? — поспитався він.
— Оце ти втнув! На бульварі Картонрі в ХІ окрузі, ось де.
Він налляв собі вина і вмочив у нього другого круасана. Януш знай записував.
— Двадцять другого грудня мене загребли за участь у бійці.
— Ага, то ти це пам’ятаєш?
— Більш-менш. Ти знаєш, що там сталося?
— Мене там не було, але потім ми з тобою якось балакали про це. На тебе завзялися хлопці з Бугенвілю.
— Що за Бугенвіль?
— Район Марселя, що ж іще! Неподалік від Обори. Там є своя ватага. Чистісінькі зарізяки. Навіжені.
Цікаво, подумалось Янушеві, як це йому пощастило видертися живому з їхніх рук.
— А чому вони на мене напали? Пограбувати хотіли?
— Пограбувати? А що в тебе було? Ні, вони хотіли тебе закатрупити, отак.
— Це я сам тобі таке сказав?
— Ти у штани собі наклав, так перелякався.
— Я казав, чому вони хочуть убити мене?
— Ні. Сказав тільки, що йдеш звідсіля. Що до тебе повернулося світло. Що боги пишуть свою історію. Отаке щось верзякав. Ти завжди був трохи той… куку на муню… але часом таке міг ляпнути, що тільки очі вирячиш.
Світло. Яке світло? Пов’язане з його сном? І зі сном Патріка Бонфіса? Чи це симптом дисоціативної втечі? Боги і їхня історія. А це що? Натяк на вбивство з міфологічним підтекстом? У лівому оці почав шпигати біль.
— А куди я подався, не знаєш?
— Ні, про це ми не балакали. Та що з тобою скоїлося, га?
— Казав же тобі, що не знаю.
Шампунь не наполягав. Біль у оці дужчав, захопивши все чоло. Він втупився у воду й опори акведука, сподіваючись, що від споглядання гарного краєвиду полегшає.
Марно. Та й погода почала гіршати. Море прибрало синьо-чорної барви. Сріблясті хвилі падали на берег із гучним дзвоном розбитого скла. Краєвид, замість зцілити Януша, сам псувався від його мігрені.
— Нещодавно ти казав, — потерши скроні, обернувся він до волоцюги, — що я дарма повернувся. Ніби через поліцію.
— Еге ж.
— Через ту бійку? Але ж воно давненько було…
— Оце ти одпалив! Вони ж тебе шукають. Оце зараз. Тут, у місті. Так і нюхають. Я їх сам учора двічі бачив. У «Валентині» й у притулку Марсо. Усіх питали, гади. Тебе вони шукають, Жанно. Навіщось ти їм потрібен дуже.
Януш усе збагнув. Він вважав, що в шкурі бурлаки знайшов собі надійного сховка. Та насправді він лише дивом не потрапив до лабетів марсельської поліції. Анаїс Шатле оголосила на нього полювання не лише в Бордо, а й тут. Тож потрібно терміново міняти стратегію.
— А чому вони мене шукають, не знаєш?
— Ніби через якесь убивство. Якогось волоцюгу в Бордо закатрупили. Хлопці чули, як поліцаї балакали з соціальними працівниками. Та я їм не вірю! Ми з тобою, Жанно, — він узяв пляшку і заходився дудлити простісінько з шийки, — не злочинці, а жертви! Ми — жертви цього супільства. А вони…
— У притулку ти казав, що мені не можна повертатися «через усе інше». Що це за
