Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Гадаю, Януш утік до Марселя. Він боявся чогось. Крім того, я певна, що він теж іде по сліду.

— По якому сліду?

— Поки що не знаю. Можливо, по сліду іншого вбивства.

— Не розумію вас. Він убивця чи детектив?

— Можливі обидві гіпотези.

— Ви що, чули про друге вбивство? Гадаєте, тут діє маніяк?

Анаїс замахала обома руками: вона того слова терпіти не могла. І вважала, що робити такі висновки передчасно.

— Ви перевіряли в базі даних злочинців із психічними відхиленнями? — не вгавав суддя.

— Авжеж. І у Форт-Роні телефонувала. Марно. Та це так тісно пов’язане з критеріями кваліфікації вбивств…

— Знаю. І все ж таки на чому базуються ваші припущення?

Вона могла багато йому сказати, але сказала щиру правду:

— На інтуїції.

Кілька довгих секунд суддя дивився простісінько на неї. Скромний нотаріус зник — перед нею сидів гладкий будда з непроникливим обличчям. Урешті він глибоко зітхнув і підняв шкіряного бювара[24]. Під ним лежав білий аркуш. Анаїс звернула увагу на незвичну якість щільного лискучого паперу. Від аркуша віяло старовиною. На такому папері надсилали запрошення на бали або відмову в помилуванні.

— Це що?

— Я відряджаю вас, капітане.

У неї сіпнулася щелепа.

— Ви… ви усуваєте мене від справи?

— Від-ряд-жаю, — по складах виголосив він. — Ви розумієте людську мову? Я відправляю вас до Марселя. Стаття 18 Карного кодексу, пункт 4. Слідчий суддя має право відряджати слідчого, що працює у справі, у будь-яку місцевість Франції, якщо це служить «з’ясуванню правди».

Вона відчувала, що тут криється якась каверза. Надто вже просто воно все.

— А моя група? Вона буде провадити розслідування в Бордо?

— Скажімо так: вона буде допомагати новому керівникові групи.

Он воно як. Суддя вислухав її, але все вирішили заздалегідь. Напевно Деверса ще вчора знав про все. Вона могла б кричати, обурюватися. Піти, грюкнувши дверми. Та, як по правді, їй було все одно. Її відпускають до Марселя. А це головне.

— Кого призначили новим керівником групи?

— Морісе. Дуже досвідченого офіцера.

Анаїс мимоволі посміхнулася. У Головному поліційному управлінні Морісе прозвали Грабарем, бо він завжди намагався служити на дільницях, розташованих біля цвинтарів. Тридцять років служби і ціла купа премій, бо комісарові виплачують винагороду за кожну констатацію смерті. Авжеж, Морісе нітрохи не належить до тих спритних і кмітливих поліцаїв, які можуть зловити злочинця з високим інтелектом.

Ле Ґаль пхнув до неї аркуша. Вона простягнула руку, та він, ніби передумавши, накрив аркуш долонею.

— Що ви можете сказати про вбивць, які орудували у Країні Басків? Про тих чоловіків у чорному одязі?

В Анаїс залишався єдиний слід, що про нього вона не сказала судді. «Метис», хіміко-фармацевтичний холдинг, який, можливо, був пов’язаний з убивством рибалки і його дружини.

— Поки що нічого, — збрехала вона. — Точніше, одне тільки. Справа може виявитися ширшою, ніж здавалося попервах.

— Як це — ширшою?

— Про це ще рано казати, пане суддя.

Він прибрав долоню з аркуша. Вона взяла його і прочитала. То було підтвердження її повноважень на ведення розслідування на території всієї Південно-Східної Франції. Анаїс заховала аркуша до кишені. Дух ладану надавав усьому, що тут відбувалося, якогось релігійного відтінку.

— Два дні, — підкреслив суддя, підводячись із-за столу. — Від завтрашнього дня, п’ятниці. У понеділок ви приведете сюди, до цього кабінету, Матіаса Фрера в кайданах і з підписаними свідченнями. А то вам ліпше не повертатися.

— Пошив він тебе в дурні! Я відразу тобі сказав: у дурні пошив, та й годі!

Останні дві години Шампунь без угаву торочив те саме. І дві години вони марно вешталися Марселем у пошуках Бляшаного.

— Та він умер давно, той Бляшаний, і його в землю зарили! Ніхто його вже кілька місяців і близько не бачив. Кажу тобі, Клоді, сам вантажив його трупа в морзі, ось і набрехав, щоб із тебе грошенята витрясти. Ти купив свідчення мерця!

Януш ішов і мовчав. Він і сам думав так само, як і Шампунь, та не хотів розлучатися з надією. А то йому залишалося тільки одне — вкластися на хіднику і чекати, аж доки його заарештують. Бляшаний був його останній шанс дізнатися правду.

Вони повернулися до клубу «Перно» — марно. Накинули гак, зазирнувши на майдан Віктора Желю, — з тим самим результатом. Ніхто вже давно не бачив Бляшаного. Януш із Шампунем пройшли по Канеб’єр і затрималися біля реформістської церкви. Даремно. Доплуганилися до театру «Жимназ», та тільки задля того, щоб побачити чергову бійку волоцюг. І хутчій ушилися звідтіля, без зайвих запитань.

Тепер вони рухалися до денного притулку Марсо, щоб розпитати його відвідувачів, а заодно і випити по кухлику гарячої кави. На місто падали сутінки, що всотували в себе денне світло, ніби вимочка. Що швидше смеркало, то дужчий страх охоплював Януша. Почувши вдалині завивання поліційної сирени, він здригався всеньким тілом. У кожному випадковому погляді сторонньої людини йому ввижалася загроза, і він швидко опускав голову.

Поліція. Вбивці. Зарізяки з Бугенвілю. Усі ці люди шукають його. Кому з них найперше пощастить?

Аж ось вони поминули Тріумфальну арку Порт-д’Екс і ввійшли під гостинне склепіння притулку Марсо. Соціальні працівники організували для бурлак вечірку з караоке. Угледівши цих покидьків, які виспівували, пороззявлявши беззубі роти, Януш несамохіть відступив назад.

— Ліпше ти йди, — сказав він Шампуневі. — Я надворі зачекаю.

Його трусило всього, хоча після двох годин безупинної ходи він геть спітнів. Заховавшись під аркою, яка провадила до входу в притулок, він вирішив ще раз прочитати звіт про розтин.

Але тут його увагу привернув якийсь гомін. За декілька метрів од нього сидів чоловік, якого він не помітив у темряві. Януш примружився і розгледів його. Чоловік був убраний у подертого светра і заяложені піжамні штани. Поруч стояли два пластикові пакети. Обличчя його біліло в сутінках, скидаючись на маску П’єро. Та дивний був той П’єро — з підбитим оком і величезним синцем на набряклій щоці.

— Беремося до трансформації, — насилу володіючи язиком, пробурмотів він.

І притулив до вуст сулію з сірого пластику. Рідина для чистки скла, вражено подумав Януш, та відразу ж прогнав цю неймовірну думку. Напевно ж таки в сулії дешеве вино невідомої марки.

— Трансформуємося, дядьку.

— У що? — несамохіть запитав Януш.

— Це