Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

під командуванням Штерна. Життя підводника дуже складне. Хочеться мати домашній затишок і сім’ю. У нього була дівчина — звичайна дівчина, програмістка з якогось конструкторського бюро. Худорлява, з фігурою підлітка, але все ж дуже мила і добра. Мабуть, була б йому хорошою дружиною. Вони вдвох каталися на човні і зайшли в кафе біля човнярської станції випити по склянці лимонаду.

Милка підійшла до нього і, ляснувши по плечу, засміялась:

— Привіт, Чарлі!

Була вдягнена в білі еластичні брюки в обтяжку і майку на тоненьких бретельках, яка тісно облягала груди, так що можна було навіть розрізнити соски. Він, як завжди, трохи одурів від її вигляду. Наче не палив цілий рік і раптом зробив глибоку затяжку.

— Чи не пізнав?

— Звісно, пізнав, Мило, — поглянув на свою дівчину, та зашарілася під нахабним Милчиним поглядом.

Вони почали навперебій згадувати давніх знайомих, ляскаючи одне одного по плечах і потискуючи руки. І він навіть не помітив, як його дівчина пішла.

Того вечора він вперше переспав з Милкою, і їхній зв’язок протримався до її знайомства зі Штерном.

З задуми Чарлітова вивело плескотіння води поряд з плотом. Він повернув голову і побачив на відстані десяти метрів два палаючих ока. Кілька разів уночі він вже звертав увагу на очі, які стирчали з води. Як правило, очі після удару веслом розсипалися на тисячу світляків — то були скупчення планктонових рачків. Але цього разу очі мали голову — чорну і потворну. Голова повільно наближалася до плоту. Чарлітов стиснув руками весло і відсунувся від краю. Він відчув, як розходяться хвилі від потвори, як вона вткнулася в гумову поверхню.

Пліт здригнувся і затремтів, відповідаючи на кожен рух чорного чудовиська. Втупившись у Чарлітова тупим самовдоволеним поглядом, воно почало штовхати пліт, одночасно нахиляючи його до себе. Чарлітов, остерігаючись, що може зісковзнути просто в пащу чудовиську, випустив весло з рук і вхопився за щоглу.

Розділ 4

Здається, це був його сьомий день в океані. Втім, навряд чи Кощій був у цьому впевнений. На сьомий день в ранковій імлі він побачив тінь. Щось чорне і нереальне темніло біля самого обрію. «Галюцинація», — подумав Кощій. Але коли сонце піднялося вище, він уже виразно побачив чорну кам’яну скелю посеред океану. Допливши до неї, він неодмінно побачить зелену смужку берега.

Наче божевільний, Кощій схопив весло і почав гребти до скелі. Він гріб увесь день. Але до вечора його надії змінилися розчаруванням. Тепер він чітко побачив, що це була не скеля. То був великий чорний пліт. На плоту — ні душі. За кам’яну вершину він прийняв вітрило, що полоскалося вітром.

Кощій не здивувався цьому плоту. За останні дні він бачив у океані чимало сміття: автомобільну камеру, уламки шлюпки, стару шафу…

Пліт був великим, хвилі не заливали його. Кощій перебрався на нього і впав у знемозі.

Це був перший день, коли у нього з’явилася їжа. Щось мокре і холодне впало поряд. Скочивши на ноги, він побачив рибу. Летюча риба. На плоту він знайшов ще кілька рибин. Зубами Кощій обідрав луску і з’їв їх.

Пліт був досить великим і сухим. Бризки не долітали сюди і він вперше за весь час обсох.

Кощій озирнувся: плотик хитався в п’ятистах метрах на захід. Але він тієї ж хвилини забув про це, тому, що побачив на борту великого плота клеймо «ВМФ» і синьо-білий прапор з серпом і молотом.

Кощій довго сидів, дивлячись на це клеймо. Але так нічого і не зміг збагнути, крім того, що, мабуть, цього плота змило з якогось військового корабля. Він вирішив ретельно обстежити пліт.

Поруч із щоглою в заглибленні лежав великий брезентовий згорток. Кощій підійшов і відігнув край брезенту — в згорток було замотано труп. Він відкинув брезент. Замотана в синьо-білий прапор, лежала людина. Прапор був забруднений чорною засохлою кров’ю. Обличчя — спотворене жахливою раною, так що годі було розрізнити риси. Трупа ще не торкнувся розклад. Губи людини були синього кольору, одна вціліла щока — абсолютно біла. Може, людина померла навіть день чи два тому.

Кощій став на коліна і двома пальцями доторкнувся мерцеві до щоки. Щока була теплою! Очікуючи мертвого холоду, Кощій відсмикнув пальці назад. «Мабуть, нагріло сонце», — встиг подумати він, але повіки мерця затремтіли, і Кощій зустрівся з його туманним поглядом.

— Це ти? — ледь чутно прошепотіла людина.

Кощію довелося нахилитися до самого обличчя, щоб розчути слова.

— Може, я марю… Звідки ти тут? Але все одно. Я помираю… Всі загинули, — він захрипів. — Не спи вночі… (хрип). Це справжній диявол (хрип). Не спи. Викинь мене… За борт… Але замотай у брезент… Добре загорни. Не спи… вночі. Інакше смерть… — його очі оскліли.