Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

— Я коротко. Якщо ви пам’ятаєте, під час правління вашого чоловіка західні журналісти почували себе тут, як господарі. Два роки тому на березі було знайдено тіло чоловіка у формі радянських BMC. Ноги його були відкушені, ймовірно, у результаті нападу великої акули — акули-мако або риби-молота. В кишенях не було ніяких документів. Тільки ось це, — Салех дістав з папки зіпсоване водою і часом фото. На фотографії було зображення привабливої дівчини віком 20–24 років.

Мехрад взяла картку. Покрутила її в руках, перевернула — на звороті стояла тільки дата «1975 рік». Кинула на стіл, налила у кришталеву чарку залишки рідини з пляшки.

— Особу людини, яка загинула, так і не встановлено. Ходять чутки, що в цьому районі зазнав аварії суперсучасний підводний човен Рад — так звана «Акула».

Чарка зупинилася на півдорозі. Мехрад поставила її на стіл і знову потяглася за знімком. Салеху здалося, що по її щоках розливається блідість, а рука зі знімком ледь помітно тремтить.

— Якісь особливі прикмети в моряка були? — тихо запитала вона.

— Тільки татуювання на руці у вигляді серця, проткнутого стрілою, та літери «А».

— Ти казав щось про журналістів.

— Так, вони працювали досить нахабно, поки Ваша величність не викинула їх геть за неправильне висвітлення внутрішньої політики режиму, і роздзвонили про знайденого моряка на весь світ. Це було два роки тому. А вчора на острові з’явилася жінка, — Салех простягнув королеві декілька знімків. На них була дівчина, дуже схожа на ту, яка була на зіпсованому водою знімку. Тільки, можливо, на кілька років молодша.

— Хто вона? — запитала Мерхад.

— За документами — бельгійська громадянка Жаклін О’Тул. Дочка відомого бельгійського бізнесмена. Але, як відповів на мій запит наш консул у Бельгії, це не його рідна донька. Його рідна донька загинула, а цю було взято на виховання після візиту до Радянського Союзу, а потім бельгієць вдочерив її. Інформації про неї дуже мало, а та, що є, — дивна і суперечлива.

— Що їй було потрібно?

— Вона розпитувала про того моряка і їй показали його могилу на березі. Вона довго плакала там. А потім заплатила туземцям двісті доларів і вони поставили на могилі величезний камінь — гранітний валун. На камені вибили напис. Напис на одній із слов’янських мов. Жодного сумніву, що дівчина — шпигунка. Я наказав її схопити і хочу завтра відправити на Суаф…

— Тій, що на знімку, зараз має бути набагато більше… — підсвідомо Мехрад відчувала симпатію до цієї дівчини-шпигунки, котра, можливо, пройшла крізь усе те, що і вона. Можливо, вчилася в тій же школі, можливо, жила у тій же кімнаті і їла за тим же столом. Її також знімали відеокамери у ліжку з курсантами…

— Може бути, пластична операція. Це шпигунка, я впевнений. Вона не бельгійка, в неї слов’янський акцент…

— Пластична операція… Шпигунка… — наче уві сні пробурмотіла Мехрад.

— Я впевнений, вона — шпигунка, вона має потрапити на Суаф і там заговорити. Вона заговорить. Я не сумніваюся…

— Шпигунка, що перенесла пластичну операцію… І той моряк із суперсучасного підводного ракетоносця, що загинув тут неподалік… Адже такий ракетоносець був збудований всього один, — Мехрад наче прокинулася. — Це був той самий ракетоносець, так? Салех, ти розумієш, про що я?

Салех розумів. Він пам’ятав і те, що запропонував тоді близькість майбутній королеві і не раз проклинав себе за це.

— Салеху, акула Курсі, улюблена акула принцеси Мехрад, ще припливає до затоки?

— Так, Ваша Величність.

— Вона голодна, вона давно вже не ласувала нічим… А як ти гадаєш, Салеху, ти їй будеш до смаку?

Салех зблід і впав на коліна. Він проклинав настрій королеви, що змінювався так швидко і примхливо, як океан взимку. Мехрад була швидкою на розправу.

Вона одним духом випила все, що залишилося в чарці і кинулася ниць на велике ліжко, яке стояло у центрі кімнати.

Салех маленькими кроками тихо відходив до дверей.

— Облиш її. Посади на перший літак, що відлітає до Європи. І забирайся геть…

Салехові не потрібно було повторювати двічі.

Увечері королівський кортеж з десяти лімузинів зупинився там, де шлях закінчувався — біля пустельного пляжу. Мехрад у супроводі п’ятьох охоронців підійшла до каменя на березі. Від могили вже майже нічого не залишилося — тільки ледь помітний пагорб, який заріс травою. На могилі стояв величезний камінь із свіжим написом. Мехрад опустилася на коліна і доторкнулася рукою до шерехатої поверхні. Вона швидко холонула під руками, наче життя залишало цього відполірованого хвилями за мільйони років велетня. Сонце швидко сідало в океан і у світлі криваво-червоного заходу швидко темніли і зникали грані щойно вирубаних літер. На камені було вибито: «Кощій»…