Чорна акула в червоній воді - Станіслав Стеценко

піде,

І шуліки полетять за ним,

Про мертвих прийде взяти звіт

Мудрих гієн загін.

Удар був досить сильним і ніхто не втримався на ногах. Але не таким, аби припустити, що рятувальна капсула потрапила під кіль надводного корабля. Мабуть, то була вибухова хвиля від ракетоносця. Підйом припинився. Їх було п’ятеро — капітан-лейтенант Чарлітов і четверо моряків. В очах моряків — чотирьох першорічників, що потрапили на ракетоносець лише шість місяців тому, світився переляк. Жодному з них ще не виповнилося двадцяти, а смерть вже занесла над їхніми головами кістляву п’ятірню. Всі дивилися на офіцера, його рука нервово натискувала кнопку продуття баласту.

Глибиномір показував дванадцять метрів. Чарлітов відкрив нижній люк. В ньому плюскотіла вода. Там, у нижньому відсіку, лежали апарати підводного плавання і балони зі стисненим киснем. «До апаратів не дістатися», — відзначив він. Балони лежали в замкненому, ще й загвинченому законтреними гвинтами рундуку. Човен був суперновим і на ньому передбачили все. Навіть те, щоб моряки, зачинені на півроку в металевому череві, не використовували кисню для добування кайфу.

— Ну що ж. Над головою всього десять метрів — спливемо, — Чарлітов намагався говорити так, щоб голос звучав якомога бадьоріше.

Ситуація була досить тяжкою, але не безнадійною. Подібні вони не раз програвали в учбовому центрі під Севастополем. Тільки б працювала гідросистема. Він повернув потрібного важеля. Люк зі скреготінням прочинився, вода вдарила струменем. Хтось зойкнув.

— Тихо, все йде як слід, — гаркнув він. Так і треба зараз поводитися з ними, щоб не знялася паніка.

Від зміни тиску заклало вуха, наче на злітаючому літаку. Струмінь усе слабшав, поки вода не перестала прибувати зовсім. Гідростатичний тиск зрівнявся з тиском повітря. Шлях був вільний.

Вони спливали один за одним і вилазили на самонадувного, викинутого раніше плота. Всього спливло четверо. Не вистачало радиста — грека Аманатідіса з Сухумі. На розводі вахтовий завжди затинався перед його складним прізвищем.

Вони довго вдивлялися в зелені вируючі хвилі, але так його й не дочекалися. Мабуть, він захлинувся, і хвилі віднесли тіло геть від плота. Чарлітов оглядав океан у бінокль, і однієї миті йому навіть здалося, що побачив тіло в провалі між хвилями. Він швидко протер скельця і довго вдивлявся в те місце, але так нічого і не видивився. Вирішив, що то йому лише здалося. Тіло не могло так швидко зникнути. Хіба щось невідоме миттєво затягло його в глибину…

Діелектрична стрижнева антена була націлена в зеніт і щогодини протягом долі секунд «вистрілювала» кодований сигнал, призначений для радянського військового супутника. Жодна стороння радіостанція не могла перехопити націлений вгору вузький радіопромінь. Друга всенаправлена антена була підключена до передавача, який починав працювати лише при опроміненні радіолокатором військового корабля. Але надії на порятунок майже не було. Пліт був поза зоною дії супутника, яка починалася на триста миль східніше. Дув східний пасат і, незважаючи на спущене вітрило, продовжував відносити пліт на захід. Порятунку не було. Чарлітов один це зрозумів. Моряки, розморені пекучим сонцем, час од часу вставали і оглядали горизонт. Навіть під парусиновим тентом стояла важка задуха. Повітря, вологе і солоне, здавалося, можна було помацати рукою.

Чарлітов лежав, втупившись у високе, майже біле небо, і думав про Штерна. Він завжди заздрив його швидкому просуванню по службі, але справжня причина неприязні була іншою. Тепер, перед лицем смерті, не мало сенсу обманювати себе. Він ревнував. Капітан-лейтенант Чарлітов, у шкільні роки відомий під прізвиськом «Скажений Чарлі», ревнував до капітана першого рангу Штерна його дружину, а свою подругу дитинства Милу. Вони зі Штерном вчилися в одному військовому училищі і навіть дружили. Чорна кішка промайнула між ними, коли Чарлітов запросив Штерна до себе в Ялту, де, почавши в Севастополі, збиралися продовжувати обмивати чергову зірку Штерна.

Милка вже рік була коханкою Чарлітова і робила прозорі натяки з приводу шлюбу. Він, як міг, противився цьому. Лише ідіот міг взяти за дружину ту вертихвістку. Він не був ідіотом. Ні, таки був. Тому що повів Штерна в «Парус» — ресторан, де вони звичайно бували з Милкою. І того вечора все почалося. Міг би підійти до неї, заговорити, і тоді вона не стала б зваблювати Штерна. Та вони напередодні посварилися, і тому він вдавав із себе ображену неприступність.

Чарлітов пам’ятав тьмяне світло ламп, білі скатерки на столах, тиху музику. Помітив, як Штерн звернув на Милку увагу. У нього заблищали очі, немов у Колумба, що вперше побачив американський берег. А далі події розгорталися і зовсім непередбачено — через місяць вона стала Милою Штерн. Його запросили на весілля. Не міг відмовити командиру. Першого дня все було чудово. Вони з Милкою досить добре вдавали незнайомих. Скандал вибухнув другого дня. Чарлітов стояв на балконі і палив. Вийшла Милка і, ставши поряд, попрохала сірники. Була одягнена вже не в біле весільне вбрання,