Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
Та його потуги були марні, бо дверцята були зачинені. А калюжа сечі під час гальмування побігла назад у салон. Соціальний працівник застукотів у скло ще дужче.
— Ану припини! Правила забув, еге?
Чолов’яга не реагував на його вигуки і спокійнісінько пудив далі. Януш підняв ноги над підлогою, щоб цівки сечі не сягнули його.
— Засранцю, не змушуй нас зупинятися!
Волоцюга нарешті відступив од дверей і, ступаючи в калюжі, падаючи то на тих, то на інших, дістався до свого місця. З кожним кілометром гамір у фургоні гучнішав. Лунали тягучі, пронизливі, люті голоси, бурмотілися невиразні, перекручені слова — уривки безглуздої мови, що нічого не висловлювала.
Якась молодиця знай торочила:
— Мене звати не Оділь. Мене звати не Оділь. Якби мене звали Оділь, то була б інша історія…
Беззубий чоловік дихавично шамкотів:
— Мені треба до стоматолога. А потім я поїду до моїх діток…
Інші співали, якщо той їхній галас можна було назвати співами. Надто ж ревів один волоцюга, він виконував шлягер 80-х «Опівнічні демони».
— І як тобі обставини, га?
Виявляється, Бернар сидів поруч із ним — приголомшений усім цим, Януш навіть не помітив його.
— Тут ще нічого… А ось в Оборі…
Дорогою фургон ще декілька разів зупинявся. Януш виглядав надвір. Працівники соціальної служби підбирали нових волоцюг. Їхні колеги підштовхували до другого авта жінок невиразного віку, вбраних у короткі спідниці й пуховики.
— Повії, — пояснив Бернар. — Їх повезуть до Жан-Паньє…
Певне, ще одна нічліжка. У фургона залізло декілька нових пасажирів. Стало тісно. Любитель співів знай ревів на всю горлянку, не усвідомлюючи, скільки гіркої іронії в його словах.
Приходять вони опівночі до мене,
У тиші зловісній проклятії демони.
Тягнуть, тягнуть мене до порога,
Марюки безсоння нічного…
У протилежному від кабіни кінці фургона допіру вмостилося троє мовчазних молодиків. Не були вони замурзані, та й п’яні не були, ще й озирали всіх гострими поглядами. У тих поглядах не видно було приязні. Усі троє здавалися набагато небезпечнішими за решту волоцюг.
— Румуни… — пошепки пояснив Бернар.
Януш згадав. У клініці П’єра Жане часом бували румуни. То були рецидивісти зі Східної Європи, яким французькі нічліжки після рідних в’язниць здавалися розкішними готелями.
— До них ліпше не підходити, — докинув Бернар. — За талон на обід вони рідну матінку заріжуть. А за документи…
Януш очей не зводив із трьох хижаків. Та й вони хутко загледіли його поміж волоцюгами. Гладенькі руки, замурзаний для годиться — авжеж, чолов’яга вдає волоцюгу. Тож він стане першою їхньою жертвою сьогодні вночі. Адже він єдиний, хто має понад один євро в кишені. Януш подумав, що спати не буде. І відразу ж усеньке його тіло прошив біль натруджених м’язів. Він намацав у кишені ножа і стиснув його, наче то був оберіг.
«Джампі» збавив ходу. Приїхали. Район чи то зносили, чи перебудовували — у пітьмі нелегко було те визначити. Над шосе нависав автодорожній міст, схожий на легендарне чудовисько, що загрожує античному місту. Довкола була темрява. З неї виступала тільки ґратчаста огорожа, осяяна потужними прожекторами. Напис на брамі свідчив: «Притулок для вбогих». Біля входу галасувала й жестикулювала нетерпляча юрма волоцюг. Опівнічні демони…
— Оце і є наша Обора, — сказав Бернар. — Нижче вже не впадеш. Беруть сюди всіх, крім дітлахів. Далі — тільки на цвинтар…
Януш нічого не відказав на те. Видовисько струсонуло його до глибини душі. Перед огорожею стояли чоловіки в чорних комбінезонах із яскраво-жовтою світляною смугою на спині, в рукавичках, обличчя затулені масками. Вони по одному пропускали бурлак досередини. Із даху споруди чутно було гавкіт: там у клітках сиділи пси. Певне, чотириногі друзі волоцюг. Утім, Янушеві згадався Цербер — триголовий пес, який стереже браму до пекла.
— Приїхали! Гайда надвір!
Усі попіднімалися, позабирали свої лахи і почали виходити з «Джампі». Пляшки котилися долівкою; декотрі потрапили в калюжі сечі.
— Так багацько пляшок, а бодай би одна повна! — пожартував співак.
І, пишаючись собою, кинувся вперед, нахиливши голову, неначе гравець у регбі, брутально розпихаючи решту, попри хвилі протестів. Волоцюги вилазили, викочувалися й випадали з авто. Видовисько було таке, неначе хтось перекинув смітницю на хідник. Тут їх теж чекали люди в комбінезонах з поливальницями в руках, щоб змити сліди їхньої мандрівки у фургоні.
Перед брамою зчинилася справжнісінька веремія.
Одні перлися вперед, розпихаючи всіх своїми торбами чи візками. Другі гатили милицями по ґратах. Треті дражнили псів, жбурляючи за огорожу порожні бляшанки. Працівники притулку намагалися хоч якось приборкати юрму і дати лад коло брами: пройти досередини можна було тільки по одному.
Януш товпився разом з усіма. Понурив голову, втягнувши її в плечі. Йому кортіло забути, де він перебуває. Та тепер він бодай зігрівся. Його притиснули до огорожі. Крізь сталеві ґрати він бачив дворисько, де вже стояла черга до найближчої споруди. У вікні приймальні горіло світло. Хтось із тих, що увійшли досередини, уже встряв у бійку. Над головами літали порожні пляшки, і декілька волоцюг вже качалися по землі.
Бернар казав правду: він ще нічого не бачив.
— Прізвище?
— Майкл Джексон.
— Документи є?
Нахабний регіт у відповідь. Працівник притулку відсунув праворуч завошивлену торбу. Перед освітленим вікном приймальні вже виник наступний претендент.
— Прізвище?
— Саркозі.
Та чоловік у вікні залишався незворушним.
— Папери є?
— А ти як гадаєш, дурнику?
— Поводься чемно.
— Та йди ти…
— Наступний.
Януш стояв у середині черги й уважно роззирався, намагаючись запам’ятати кожну деталь. Дворисько оточували бетонні споруди. У центрі стояли тимчасові помешкання. За людом, який юрмився біля кожної споруди, можна було визначити, як їх тут поселяють.
Тимчасові помешкання призначалися для жінок. Поруч із мандрьохами невизначеного віку Януш помітив зовсім молодих дівчат, майже підлітків, вони балакали, не випускаючи з рота цигарок. Наче перебували не в цім пеклі, а на шкільному дворі. Щоб ніхто їх не скривдив, їх пильнували найдужчі працівники притулку.
Ще одне помешкання, що містилось у глибині двориська, було для північних африканців — ті зі змовницьким виглядом тихо балакали між собою по-арабському. Ліворуч бовваніла
