Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Він розплющив очі. Світло погасили. На поверсі було темно. Що це з ним? Відповіддю на його німе запитання став гучний клекіт у животі, що супроводжувався нестерпним печінням у прямій кішці. Гострий кишковий розлад. Розплата за те, що цілий день дудлив оту гидоту, яка звалася вином. А може, й отруєння їжею. Або страх. Страх, який не покидав його відучора і ось тепер вибухнув у самісіньких нутрощах.

Він перекотився на бік, стиснувши руками черево, і спустив ноги додолу. Голова йшла обертом. Ноги тремтіли. Бігом до вбиральні! Більше він і думати не міг ні про що. Скоцюрбившись, поклав до кишені ножа і заточуючись почвалав до дверей. Кожен крок відгукувався гострим спалахом болю.

На порозі він зупинився, ухопившись за одвірка. Здається, на початку коридора він бачив убиральню… Та чи вистачить у нього сили дістатися до неї?..

Він ступнув у темряву, притулившись до стіни. Руки так само стискали живота. Зусібіч долинали звуки: одні кашляли, другі хропли, треті перділи… Сяк-так він доплуганився до санітарного блоку. І тут побачив нічну кориду. Двоє працівників притулку навалилися на чолов’ягу, який учепився за крана. Януш бачив тільки його очі, де палахтіло божевілля. Він не відбивався і не кричав, геть зосередившись на своїй здобичі. Санітари так само мовчки вперто відривали його від умивальниці.

Випорожнитись у цій сутолоці годі було й думати.

Душові! Там теж є вбиральня. Він пхнув засклені двері. Повернув праворуч. Вийшов у двір. Від крижаного вітру йому на мить стало трохи легше. Усе довкруги завмерло. Навіть пси на даху першого поверху позамовкали.

Януш і гадки не мав, котра зараз пора. Він стояв, і довкруги була ніч. І нестерпний біль. З останніх сил він обійшов будинок, де спали волоцюги. У душовій було темно. Ось і червоні двері, білі кахлі. У приміщенні панувала чистота. Гостро тхнуло дезінфекцією. Він пхнув двері наближчої комірки. Замкнені. Чутно було, як усередині стогнуть і дрищуть.

Дальша комірка була вільна. Він одчинив двері головою. Пропхався досередини, обернувся, скинув штани і сів на унітаза, навіть не замкнувшись на засув. Тельбухи неначе ножем різало.

Нарешті! Від полегшення аж дух забило.

Повіки самі заплющилися з утіхи. Він випорожнювався. Вивергав із себе зло. Живіт іще болів, та той біль був ніщо проти почуття насолоди.

Він прислухався до звуків, що лунали з сусідньої комірки. Він і сам видавав такі самі. Що ж, він став одним із них. Брат у лайні. Соратник на смітниках. Тут, у вбиральні, відбувається його бойове хрещення.

І раптом він завмер.

Перед ним хтось стояв.

Не зводячи голови, він розплющив очі. За кілька сантиметрів од його конверсів стояли наваксовані до блиску черевики фірми «Вестон». На нього накотила паніка. Як це могло статися? Він не замкнувся. І чолов’яга увійшов до комірки услід за ним, тільки, на відміну від нього, не забув замкнути двері на засув. І все це коїлося, поки він сидів на унітазі.

Януш і далі вдавав, ніби не помітив цього. Промайнула думка про румунів. Та ні, румуни «Вестонів» не носять. Він трохи звів голову. Вузькі, бездоганно пошиті костюмні штани свідчили про те, що належать до однієї з найліпших італійських фірм.

Ще вище — і він побачив руки. Вони тримали трубного хомута. Нейлонову линву із насічками всередині. Річ, що знайома кожному робітникові. А він звідки знає про неї?

Він хутко притулив праву руку до горла. Хомут обхопив його шию. Линва вп’ялася йому в зап’ястя. Він зціпив пальці в кулак, щоб послабити тиск на горлянку. Поки вбивця ладнався вчинити це знову, Януш хутко зірвався на ноги і чимдуж угатив його лобом у підборіддя. У голові вибухнув біль. Януш упав на унітаз, мало не закричавши.

Нападник випустив хомута з рук. Він хитався, і стіни комірки аж тряслися. Януш не став гаяти часу на те, щоб надівати штани, і лівою рукою — правиця так само була притиснута до горла — пхнув убивцю надвір.

Та марно. Тільки зараз він згадав, що двері відчиняються досередини. Він намацав засув і сіпнув його вбік. Двері відчинилися. Та вилізти він не міг — убивця затуляв їх і вже почав приходити до тями.

— РЯТУЙТЕ! — заволав Януш.

Цієї миті, саме цієї біжучої миті, він збагнув, що його життя висить на волосині. За порогом комірки, просто перед ним, стояв другий убивця, з пістолетом у руці. Він одразу ж упізнав його. Один із тих, які стежили за ним у кварталі Флемінґ. Один із тих, що влаштували бійню на березі в Ґетарі.

Чолов’яга в чорному звів руку з пістолетом.

— РЯТУЙТЕ!!!

За першим нападником він нічогісінько не бачив. Та ось той, так само заточуючись і не відриваючи долонь від лиця, випав із комірки. Януш підняв ноги і хутко зачинив за ним двері. Потім скоцюрбився на унітазі, затуляючи ліктями голову, і знову гукнув:

— РЯТУЙТЕ!

У відповідь була тиша. Ні пострілів, ні граду куль, ні болю — анічогісінько. Потойбіч дверцят більше нікого не було. Він відчував це.

Вільною рукою Януш підтерся — в нього ще залишалися рештки гідності — й підтягнув штани.

І весь час він без угаву репетував, навіть не репетував, а вищав, мов свиня, якій ріжуть горлянку:

— РЯТУЙТЕ!

Надворі почувся тупіт. Зараз його врятують. Він насилу встиг спустити воду, і його охопив нервовий регіт. Він живий. Януш виліз із комірки і ледве вивільнив пальці з петлі, допомагаючи собі зубами та лівою рукою. Він здогадався застібнути комір сорочки. Що й казати, давати пояснення з приводу нападу він таки не збирався.

Грюкнули дверцята. Він обернувся, охоплений новим нападом паніки. Із сусідньої кабінки виглянуло зморшкувате обличчя, облямоване густою бородою. Слава Богу, то був такий самий дристун, як і він.

Він заспокійливо махнув йому і заходився застібати штани. Заков’язлі пальці правиці не слухалися. Він схилився над умивальницею і підставив обличчя під струмінь води. У кишені щось перекочувалося. Ніж. Він і не збирався скористатися ним. Просто забув, що в нього є ніж.

— ТЕ GUSTA?[21]

Замість відповіді бранець із виряченими від жаху очима тільки захарчав. Він дихав ротом, який був розтулений за допомогою розширювача — давнього знаряддя часів Першої світової війни.

— Те gusta?

Чоловік спробував покрутити головою, та вона не рухалася, бо прив’язана була шкіряним пасом до спинки крісла. Його знудило кров’ю. Обличчя його було місивом із переламаних кісток і хрящів.

Та очі стежили весь час за гадюкою,