Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Психіатр залишив трохи більше слідів. Анаїс відвідала спеціалізовану клініку П’єра Жане і вивчила особову справу Матіаса Фрера. Дипломи. Записи про прийняття на роботу до державних установ. Характеристика, видана в клініці Поля Ґіро у Вільжуїфі. Усе мало солідний вигляд. І все виявилось облудою.

Уранці вона звернулася до ради фахової медичної асоціації. У Франції ніколи не існувало психіатра Матіаса Фрера. Терапевта з таким прізвищем теж не було. Вона зателефонувала до клініки Поля Ґіро у Вільжуїфі. Про Фрера там ніхто й не чув.

Як роздобув Януш усі ці папери?

Як дізнався, що в клініці П’єра Жане є вакансія психіатра?

О дев’ятій Анаїс знову подалася до клініки. Викликала на бесіду всіх психіатрів. Вони поприходили, не приховуючи свого невдоволення. Такі таємничі, наче і справді винні в чомусь. Про Фрера ніхто нічого не міг сказати цікавого. Лікар поводився скромно, ні з ким не спілкувався. Виявляв високий професійний рівень. Брехун? Ні, це неможливо. Нікому й на думку не спадало поставити під сумнів його компетентність. Із усього цього Анаїс виснувала: Фрер справді здобув медичну освіту і спеціалізацію в царині психіатрії. Але де? І під яким іменем?

Потім вона спробувала дізнатися про походження «Вольво-універсала». Зв’язалася з компанією, яка продала Фрерові авто. Їй сказали, що, купуючи, Фрер показав водійські права, а за авто заплатив готівкою. До речі, ще одне питання: де він узяв гроші, якщо місяць тому бурлакував? Вона увійшла до бази даних дорожньої поліції. Чоловікові на ймення Матіас Фрер ніколи не видавали водійських прав. Техпаспорта він не реєстрував. Страхуваня не оформляв.

Звернулася вона і до банку, і до агенції, в якої він найняв дім. На перший погляд і тут усе було гаразд. У Фрера був рахунок у банку, клініка переказувала туди йому платню. Наймаючи дім, він надав усі необхідні папери. Працівник агенції уточнив: «Він приніс довідки про зарплату за останні роки і податкові декларації». Щоправда, у вигляді ксерокопій, які можна легко підробити.

Знову і знову ставила вона собі те саме запитання: яку наличку наліпити на підозрюваного? Убивця? Шахрай? Ошуканець? Шизофренік? Чому він приходив учора до неї в комісаріат? Хотів здатися? Чи сповістити їй щось таке, що звільнило б його від усіх підозр? Чи розповісти про вбивство Патріка Бонфіса і Сільвії Робен?

Вона знову перечитала записку, що він лишив на столі. Я не вбивця. Проблема була в тому, що й вона так гадала. Фрер не брехав. Інстинкт також підказував їй, що він не розігрував перед нею психіатра. І не морочив їй голову, коли казав, що Патрік Бонфіс не винен і що його завдання — допомогти йому згадати, що саме побачив він на вокзалі Сен-Жан уночі на 13 лютого. Якби він був убивця, то так не поводився б. Хто ж буде шукати докази проти самого себе? То що ж тоді виходить? Невже він теж згубив пам’ять?

Двоє забудьків на один вокзал — це занадто.

Увіччю промайнув вказівник БІАРРІЦ. Вона зосередилася на іншому аспекті справи, який геть ні з чим не пов’язувався. Нащо хтось убив Патріка Бонфіса і Сільвію Робен? Яку небезпеку і для кого могли становити простий рибалка з купою боргів і його подруга?

Відучора вона марно намагалася додзвонитися до відділу жандармерії, що провадив розслідування на Баскському узбережжі. Керівник, майор Мартено, так і не відповів їй. Об одинадцятій ранку, побувши під душем, вона вирішила, що мусить поїхати на місце злочину. Разом із Ле Козом.

— А це що за халепа?

На виїзді з міста утворилася тиснява. Анаїс вийшла з авта й одразу ж упевнилася, що надворі та ж таки клята негода. Похмуре небо. Арктичний холод. Цівки холодного дощу, наче ножицями, різали обличчя. Вона приклала дашком долоню над очима і побачила попереду людей у жандармських одностроях. Вони стояли поперек шляху.

— Увімкнути ліхтаря? — поспитав Ле Коз.

Анаїс не відповіла. Вона намагалася бодай приблизно визначити, які сили правопорядку тут зосередилися. На звичайну дорожню пригоду не схоже. Упоперек шосе напнули заставні стрічки. Довкруги стояли поліційні фургони з мигтючими ліхтарями на дахах. Ні, це не жандарми. Чорні однострої, панцерні жилети й шоломи… Більшість тримала автомати.

— Піду пішки, — нахилившись до Ле Коза, сказала Анаїс. — Як махну, прямуй узбіччям.

Напнула відлогу светра, якого вбрала під куртку, і попрямувала уздовж авт, що непорушно стояли біля шляху. Вона аж дригоніла вся від холоду. Ідучи ковтнула ліків із пляшечки. Наблизившись до тих людей метрів на п’ятдесят, вона високо підняла над головою посвідку з кольорами національного прапора.

— Капітан Анаїс Шатле, Бордо! — гукнула вона суворо.

Ніхто й слова не сказав на те. Чоловіки в каламутних засклених шоломах здавалися чорними роботами-вбивцями, позбавленими власного розуму, бо підкоряються лише наказам згори.

— Хто тут орудує?

Мовчання.

Дощ посилився. Вона бачила, як заборолами шоломів біжать цівки води.

— Хто старшина у вас, питаю?

До неї вже прямував чолов’яга в дощовику.

— Я старшина. Капітан Деланек.

— Що тут скоїлося?

— Такий наказ. Шукають злочинця, який утік.

Анаїс відкинула відлогу. В обличчя вдарили дощові краплі.

— Це мій підозрюваний. Та поки вину його не довели, він не злочинець. Презумпцію безневинності ще ніхто не скасував.

— Таж він божевільний.

— А ви звідки це знаєте?

— Він забив волоцюгу в Бордо. І брав участь у вбивстві двох ні в чому невинних людей у Ґетарі. До того ж він психіатр.

— То й що?

— Психіатри й самі навіжені, бодай наполовину.

Анаїс не стала сперечатися.

— У мене зустріч із майором Мартено. Мені можна проїхати?

Це ім’я послужило гаслом. Анаїс махнула Ле Козові, і той виїхав на узбіччя й помалу покотив до неї. Вона сіла в авто і подякувала тому бевзеві в дощовику.

— Це через Януша? — поспитав Ле Коз.

Анаїс мовчки потакнула. Він сказав: «Януш». Вона подумала: «Фрер». Оце й була різниця поміж ними. Перед її внутрішнім зором постав Матіас із бляшанкою дієтичної коли в руках. Чорний чуб. Зморене обличчя. Одіссей, який повертається до рідної домівки, стомлений, виснажений, проте збагатившись новими враженнями і погарнішавши від того. Цей чоловік уявлявся їй укритий патиною, наче антична статуя. Добре було б сховатися в його обіймах…

І раптом вона здригнулася.

Того вечора, прощаючись із нею, Фрер тихо сказав:

— Убивство — дивний привід