Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Що ж, усе залежить від того, що станеться далі.

Обоє відчули, що поміж ними повис знак запитання. З рота в них виривалися хмарки пари, ніби втілюючи примарну, кришталеву, прозору будучину. Все залежить від того, що станеться далі.

І ось що сталося.

— Не встрявай.

Жінка дістала вже третій удар у щелепу, та, як і раніше, трималася на ногах. Чолов’яга вжив іншого способу. Тепер він щосили стусонув її в живіт. Вона зігнулась удвоє, захлинувшись власним криком. Вигляд у неї був страшний. Потворна, як відьма, брезкла, замурзана. Червоне обличчя, заяложені коси. Віку її неможливо було визначити. Чоловік, який катував її, — негр у бейсболці — скористався тим, що вона нахилилася, звів зчеплені в замок руки і щосили вгатив її по потилиці. Жінка повалилася на пісок. Нарешті-таки. Тіло її затіпалося, потім її знудило.

— Лярва! Бидло!

Тепер він місив її носаками. Януш підвівся. Бернар сіпнув його за руку.

— Не лізь, кажу тобі! То не твоє діло.

Януш дозволив собі знову сісти. Не міг він більше дивитися на те, що коїлося в нього перед очима. Одна рука тієї мандрьохи повисла, то вона затуляла обличчя другою. Удари вона терпіла мовчки, тільки здригалася всеньким тілом.

Януш вештався з Бернаром чотири години і бачив уже третю бійку. Вони побували в різних місцях і поміж різними волоцюгами, поєднувало яких тільки одне — страшенний сморід. Янушеві здавалося, наче в легенях у нього лайно, в носі стояв стійкий дух сечі, а в горлянці застряг кім’ях бруду.

Спершу вони подалися на майдан Віктора Желю, в одне з тих місць, де збиралися бурлаки. Януша ніхто не впізнав. Він балакав із волоцюгами, ставив запитання, та не здобув жодної відповіді. Потім вони піднялися вище на Канеб’єр, до театру «Жимназ», але й тут недовго пробули: на східцях приміська наволоч лупцювала новачка. Віктор із Бернаром завернули до провулку і за хвилю вийшли на вулицю Кюрйоль, де збиралися транссексуали.

Зрештою вони доплуганилися до реформаторської церкви на перетині Канеб’єр і проїзду Леона Ґамбетти. Тут аж кишіло волоцюгами. Одні щось наминали, умостившись на східцях паперті, другі дзюрили простісінько на плити хідника, але всі дивилися на перехожих із неприхованою ворожістю. Вони понапивалися ще зранку і ладні були вбити одне одного за один євро, за цигарку чи за ковток дешевого вина.

Але й тут ніхто не пожвавішав, угледівши Януша. Він і засумнівався вже, чи був коли-небудь у Марселі. Та він так зморився, що все одно не міг уже кудись іти. Тим часом катування скінчилося. Жінка лежала долі в калюжі крові та блювотиння. «Я в пеклі», — подумав Януш мимохіть. Мерзенність оточення, сіра днина (була лише друга година, а вже сутеніло), холоднеча, байдужість перехожих — усе воно зливалося у видовисько прірви, що помалу його поглинала.

Жінка поплазувала до намету над закладом швидкого харчування і завмерла. Януш змусив себе роздивитися її. Обличчя стало суцільним синцем, де блищали тільки налиті кров’ю очі. На розтовчених набряклих губах скипала рожева піна. Вона закашлялася, виплюнула уламки потрощених зубів, що заважали їй дихати. Потім сіла на сходинці й, поки її не нагнали, підставила обличчя вітрові, щоб той підсушив її рани.

— Сама винна, — ухвалив вирок Бернар.

Януш нічого не сказав. Його приятель почав пояснювати. Ненета, ця побита відьма, — жінка негра Тітуса. Він її продавав охочим за кілька євро, за талон на обід чи жменю пігулок. Януш не міг уторопати, як це беззуба п’яничка у когось могла розбудити хоча б найменше бажання.

— То й що? — спитався він.

— А вона зв’язалася з чужинцями.

— З чужинцями?

— Не з нашими, а з району Паньє. І спала з ними без грошей. А може, і за гроші… Та дарма, Тітус дуже ревнивий.

Януш дивився на купу закривавленого ганчір’я, що колись було жінкою. В її руках раптом звідкись узявся картонний пакет із вином. Вона заходилася жадібно цмулити з нього, надаючи сама собі першу допомогу. Видно було, що вона вже геть забула, як її щойно лупцювали.

Вуличний світ був світом теперішності.

Без спогадів. Без майбутнього.

— А що тут такого? — незворушно провадив Бернар. — Посварилися, побилися…

Напилися мов свині, подумки докинув Януш. За його підрахунками, Бернар допивав уже п’ятий літр вина. Решта дотримувалася такої самої дієти. Щодня кожен випивав од восьми до дванадцяти літрів дешевого пійла.

— Гайда, — пхнув його приятель. — Ходімо відсіля. А то тут уже яблуку нема де впасти. Нема чого тим самим клієнтам очі муляти…

Бернар не взяв під захист, а швидше терпів його присутність, бо Януш уже купив йому три коробки вина. Оце начувайся, подумав собі він. Якщо волоцюга простягає тобі руку, то знай, що він чекає від тебе заплати. А валюта тут — винце.

Вони знову рушили вперед. З моря віяло холодним вогким вітром, що пронизував до самісіньких кісток. Януш ніяк не міг зігрітися. У нього боліли ноги. Руки закоцюбли. Очі сльозилися. Він ішов за Бернаром неначе сліпий, нічого не бачачи. Єдине, від чого він здригався, були поліцаї. Варто було йому почути сирену, побачити авто з блимавкою чи правоохоронців в одностроях, як він відразу ж опускав голову якомога нижче. Він не забував, хто він такий. Він — зацькований звір. Утікач, якого підозрюють у вбивстві. Підозрілий чоловік, що встиг накоїти багато лиха. Бруд, лахміття замість одягу і сморід кепського вина були його машкарою. Він ховався за ними, як за фортечними стінами. Та чи довго простоять ці стіни?

Вони з Бернаром посідали на невеличкому майдані. Януш не знав, як він зветься, та йому було нахчати на те. Його потроху охоплювала та сама байдужість, що володіла і його новими братами. Вона виявлялась у млявості рухів, апатії та загальному остовпінні. Він усвідомлював, що без годинника втрачає відчуття часу і простору.

До дійсності його повернуло бряжчання бляшанки. Бернар уже скинув шкарпетку з ноги і, ворушачи замурзаними пальцями, знову показував перехожим свій трюк. Дзень-дзелень…

— Один шеляг небораку альпіністові…

До них попідходили й інші бурлаки. Бернар невдоволено матюкнувся. Вони були п’яні мов чіп і самі вже не жебрали, а тільки лякали потенційних милостивців. Один совгав лицем по асфальту, до крові здираючи шкіру. Другий скинув штани і рачки лазив довкола свого друзяки, який уже й на ногах не тримався, намагаючись запхнути йому в рота свого прутня. Ще один трохи далі виголошував