Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Поки що нема, — відказав Ле Коз. — У прокуратурі про нас буцім забули.
— Де ж пак! А з іншим як?
«Інше» — то був Януш зі своєю втечею.
— Нічого. Він прослизнув у нас поміж пальцями. Треба це визнати.
Із одного боку, Анаїс зраділа. З іншого — вона боялася гіршого. У в’язниці Януш був би в безпеці. Злочинець-утікач ризикує щохвилі заробити кулю в лоба. А на нього, слід визнати, полюють фахові вбивці.
— Ти де зараз?
— У кабінеті.
— Сили ще є?
Ле Коз скрушно зітхнув.
— Слухаю тебе.
Анаїс звеліла Ле Козові податися до офісу охоронної агенції й обшукати його. Поки офіційно не призначили слідчого суддю, її група має право вдаватися до будь-яких заходів.
— Мені потрібна інформація про діяльність цієї компанії, — сказала вона. — Список клієнтів. Список працівників із посадами та зарплатами. Назва холдингу, якому вона належить. Одне слово, все.
— Гаразд. Поїду туди завтра вранці.
— Ти поїдеш туди простісінько зараз.
— Таж десята вечора вже!
— Там нічний охоронець. Доведеться тобі переконати його.
— Слухай, якщо Деверса дізнається про це…
— Коли він про це дізнається, в нас буде вся інформація. Переможців не судять.
Ле Коз мовчав. Він чекав чарівного слова.
— Усе беру на себе.
Лейтенант відповів, що зробить усе. Він наче трохи заспокоївся. Анаїс мить подумала і вирішила зателефонувати комісарові. За особистим номером.
— Чекав я на вашого дзвінка, — менторським тоном озвався він.
— А я на ваш чекала.
— Мені нема чого вам сказати.
— Ви певні цього?
Деверса відкашлявся.
— Призначили слідчого суддю.
Анаїсине серце пропустило черговий удар. Вона запитала про всяк випадок, і те запитання бумерангом повернулося до неї.
— Хто він?
— Філіпп Ле Ґаль.
Гіршого й бути не могло. Новачок, трохи старший від неї, нещодавній випускник Вищої суддівської школи. Вона з ним якось уже працювала. Він був як той суддя, що готував справу Утро`[20]. Той самий комплекс відмінника. Та сама молодість. І та ж таки недосвідченість.
— Мене усувають?
— Це не належить до моєї компетенції. Спробуйте запевнити Ле Ґаля в тому, що ви йому конче потрібні.
— У цій справі мені нічого не можна закинути?
— Анаїс! Ви розслідуєте вбивство. І немає сумніву, що воно пов’язане з іще двома вбивствами у Країні Басків. На сьогодні ваші результати дорівнюють нулю. Ваше єдине досягнення полягає в тому, що ви дозволили підозрюваному утекти.
Вона швиденько пригадала все, що пощастило зробити. Вона з’ясувала особу жертви. Знайшла свідка чи підозрюваного. З’ясувала, як діяв убивця. Не так і погано за три дні. Та, по суті, Деверса має рацію. Вона просто робила свою роботу. Добротно, але без іскри натхнення.
— І ще дещо є, — докинув комісар.
Анаїс здригнулася. Невже все-таки її усувають? Вона весь час боялася, що її звільнять. І не тому що вона жінка. Не тому що молода. А тому що вона — донька Жана-Клода Шатле, чилійського ката, якого звинувачують у вбивстві понад двох сотень політичних в’язнів.
Та Деверса завдав удару з несподіваного боку.
— Кажуть, у вас особисті стосунки з підозрюваним.
— Що-о? Хто це каже?
— Не має значення. Ви зустрічалися з Матіасом Фрером поза межами службової діяльності?
— Ні, — збрехала вона. — Я взагалі тільки раз із ним зустрічалася. Розпитувала про його пацієнта, Патріка Бонфіса.
— Два рази. Ви були в нього вдома ввечері п’ятнадцятого лютого.
— Ви що ж… стежили за мною?
— Та ні, звісно. Це випадково спливло. Хтось із наших працівників бачив ваше авто біля дому Матіаса Фрера.
— Хто?
— Не має значення, кажу ж вам.
Ото вже негідники. Самі мерзотники на світі. А поліцаї — найгірші з-поміж них. Не дихнуть, як не донесуть на когось. Вона нейтральним тоном промовила:
— Так, це правда. Я ще раз допитувала його.
— Об одинадцятій вечора?
Вона не відповіла. Тепер їй стало зрозуміло, за що усунуть її від розслідування. В очах закипіли сльози.
— То я працюю над цією справою чи ні?
— Що ви конкретно зараз робите?
— Завтра вранці збираюся бути присутньою під час обшуку дому загиблих у Ґетарі.
— Ви певні, що ваше місце там?
— Я повернуся завтра вранці. І хочу нагадати вам, що авто Матіаса Фрера виявили неподалік від місця злочину.
— Жандарми не заперечують?
— З ними в мене ніяких проблем.
— Будьте в комісаріаті до півдня. Суддя хоче викликати вас по обіді.
— Іспит влаштує?
— Називайте це, як вам завгодно. Та майте на увазі, що до вашої зустрічі він хоче отримати детального рапорта. Звіт про всю роботу, яку ви провели. Сподіваюсь, у вас безсоння, тому що ви повинні відправити йому завтра вранці всі матеріали електронною поштою.
Деверса вже збирався повісити слухавку, аж вона запитала:
— Ви чули про охоронну агенцію?
— Ага, щось чував… Чому ви запитуєте про це?
— Одне з їхніх авт може бути пов’язане зі справою.
— З якою справою?
Вона вирішила трохи пожвавити балачку.
— Убивством на березі. Що вам ще відомо про цю компанію?
— Ми зустрічалися з ними з приводу пограбування у кварталі Шартрон. Працівники агенції охороняли один будинок. Як на мене, це такі зарізяки, що не дай Боже. Колишні військові. Ви спілкувалися з ними?
— З директором. Таким собі Жаном-Мішелем Саєсом.
— І що він вам сказав?
— Що авто в них викрали за кілька днів до подій. Хочу перевірити, чи так воно було.
— Обережніше там. У них досить високі покровителі, скільки я пам’ятаю.
Вона подумала про Ле Коза, якого відправила простісінько до того лігва. З незаконним обшуком, ґрунтованим на невиразних здогадах. І тієї ж миті вирішила, що не буде йому телефонувати ще раз. Їй потрібні факти. Інстинкт підказував, що тут щось є… А ґулі потім будемо лічити…
Вона спустилася в хол до кавового автомата і майже бігцем повернулася назад, створила новий документ у своєму «Макінтоші» й узялася писати звіт. Зрештою, підбити підсумки власним досягненням — ідея незлецька.
Він прокинувся від гострого болю.
Тельбухи роздирав болісний спазм. Пекучий біль сягав од лобка аж до ребер, так прошиваючи спину, що йому здавалося, ніби в нього тріщать
