Погана - Хлої Еспозіто

Просто в яблучко.

Неперевершено.

Моя мама тонко вискає, як придушений папуга.

– А, так, Сальваторе Боттаро.

– Це він. Це він вам потрібен, – кажу я.

– Тож ви підозрюєте, що цей сусід, синьйор Боттаро, може бути винним у цьому жахливому злочині?

– О, так. Це він. Зуб даю, що це він.

Поліцейський зітхає:

– Дуже добре.

– Тепер усе, що вам потрібно, – знайти його. – Я намагаюся переможно всміхнутися.

Савастано відкашлюється. Відпиває води.

– Тіло синьйора Боттаро знайшли вчора ввечері. Його надибали в лісі поблизу Таорміни, неподалік від Елізабет.

Я витріщаюся на копа.

– Даруйте, що?

– Сальваторе мертвий.

Від мого обличчя відливає вся кров. Мені цікаво було, де Ніно з Доменіко його закопали. Негаразд виходить.

– Ви знайшли тіло Сальваторе?

– Так, правильно.

– Мертве, в лісі?

Бет істерить у мене в голові.

– Стули пельку, сучко.

– Даруйте?

– Ой, це я не вам.

Мама хмуриться. Я обливаюся потом.

– У нас є підстави вважати, що особа чи особи, які вбили вашу сестру, вбили також Амброджо Карузо та Сальваторе Боттаро.

– Ой. Ви справді так вважаєте?

Я соваюся на стільці.

– А скажіть-но мені, синьйорино Найтлі, ви щось чули про картину? Караваджо? – запитує Ґрассо.

Я втуплююся в потертий килим. Мама штурхає мою гомілку.

– Алвіно, офіцер тобі поставив запитання.

– Ти програєш, – коментує Бет.

Стули, стули, стули пельку.

– Можете повторити? – кажу я.

– Ви щось чули про Караваджо, коли жили на тій віллі?

– Ні. Нічогісінько. Я не знаю, що це таке.

Мама закочує очі.

– Ка-ра-ва-джо, – вимовляє вона й дивиться на поліцейських. – Вона провалила іспит із живопису.

Поліцейські перезираються. Клацають ручками та згортають записники.

– Дякуємо, ви нам дуже допомогли.

Я підводжу на них погляд і киваю. Розтягую губи в широку усмішку.

– Звертайтесь, коли я хоч якось зможу допомогти з вашим розслідуванням. Справді, як завгодно…

Вони встають. Ми тиснемо одне одному руки. Вони йдуть.

Юх-хуу! Це було легко. Для мене це вже стало буденністю. Я справжня професіоналка. Майже так, ніби мені геть нічогісінько приховувати. Я круто спрацювала. Не збивалася з курсу. Це гідно «Оскара». Навіть коли вони скинули ту бомбу зі знайденим тілом Сальво, я трималася неперевершено. І оком не змигнула.

Мама підходить до мене і звужує очі.

– Хоч де б ти опинилася, трапляється якесь лихо.

– Гей, мамо, не треба мене звинувачувати. Невдалий час, невдале місце. От і все.

– Є щось іще, чого ти не хочеш розповідати?

Я нахиляюся, беру Ерні та лоскочу його під підборіддям.

– Ні, нічого такого. Не драматизуй так. Не парся.

Коли поліцейські пішли, а мама облаштувалася, мов удома, повертається Доменіко зі своїми поплічниками.

– Усе добре, – кажу я самими губами. – Вони пішли.

– Що тим фараонам треба було? – запитує Доменіко.

– Нічого, – відповідаю я. – Усе круто.

– Нічого? – Доменіко хитає головою.

Я замикаю двері на два оберти.

Він відкашлюється:

– Кхм!

Я підстрибую. Це справжній вибух: AK47.

– Леді, для мене було б невимовною честю запросити вас сьогодні на вечерю.

О Боже. Будь ласка, ні. Я закочую очі.

– Доменіко, справді. Не варто.

Доменіко дивиться на мою маму. Мама дивиться на нього.

– Я знаю просто чарівне маленьке місце на Piazza Navona[107]. Дуже, так би мовити, романтичне. З видом на чудовий фонтан Берніні, «Фонтан чотирьох річок», він просто незрівнянний.

– Ні. Ні, дякуємо, – кажу я й витріщаю очі. Багатозначно дивлюся на нього, але до нього не доходить. Або йому байдуже. Він зорить на маму, ніби вона – Мерілін Монро або якась довбана Єлена Троянська. Фе. Мама так само витріщається на нього. Що коїться? Доменіко опускається на одне коліно, ніби освідчитися наміряється.

– Коли місячне сяйво цілує мармурову шкіру богів чотирьох річок, відчуваєш присутність Його, Всемогутнього. Це – come si dice?[108] – божественно.

Він цілує власні пальці, потім складає їх у зірку. Зірка вибухає в повітрі.

– Ні. Просто ні. Просто ні, – кажу я.

Моя мама заправляє уявний кучерик за оздоблене перлами вушко, опускає погляд на свої ноги – в сандаліях «Ферраґамо» – та закушує нижню губу.

Доменіко нахиляється трохи ближче й інтимно притишує голос.

– Я особисто простежу за тим, щоб ваші смакові рецептори насолодилися найрозкішнішими делікатесами Рима: baccalà[109] і квітами zucchini[110] в найлегшому тісті, saltimbocca di vitello[111] у згорнутих шарах солодкого prosciutto[112] та rigatoni carbonara[113], такими вишуканими, що ви просто заплачете.

– Нізащо. Серйозно. Ми не йдемо.

О святий Ісусе, схоже, що він фліртує. Це огидніше за огиду.

– Maritozzi[114] зі збитими вершками та зацукрованою помаранчевою шкіркою. Tiramisu з додаванням найвишуканішого Marsala…

– Що ж, я хочу піти, Алвіно, – каже моя мама, розгладжуючи спідницю та соваючись на своєму кріслі. – Я таки справді зголодніла. Тож це саме те, що треба. – Вона хапає свою сумочку, готова йти. – Дякую, Доменіко. Це було б чудово.

Доменіко спантеличено зиркає на мене. Я просто чую його думки: «Алвіна? Це ж не твоє ім’я, хіба ні? Це та дівчина, яку ми закопали».

Я відкашлююся.

– А як же Ерні? Він спить. Він не може піти.

Хух. Це відвернуло їхню увагу. Але чи надовго? Я мов на голках.

Ерні спить у ліжечку. Ледь чутно посопує. Я дивлюся, як тріпотять його повіки. Він насолоджується сном про повні молока груди (чи про що там немовлята бачать сни. Він хлопчик, тож, напевно, все-таки груди).

Мама нахиляється та підтягує його ковдру, підтикає її під підборіддя.

– Що це за ресторан, Доменіко? Туди можна з дитиною?

Доменіко дивиться вниз, на Ернесто, потім угору, на Ріккардо і Джузеппе. Вони знову повирубалися на канапі. Вони більше схожі на тварин, ніж на людей. Як леви, багато сплять.

– Non si preoccupi[115], signora, – говорить Доменіко, ледь помітно вклоняючись. – Мої люди з радістю потурбуються про вашого онука. Ви зможете як слід відпочити й насолодитися вечором, не обтяжені цими обов’язками.

– Stronzi, – гаркає Доменіко. Гангстери прокидаються. – Стежте за дитиною.

Ці люди? Ні. Він, либонь, жартує.

– Ой, – каже моя мама. – Ви впевнені?

– Так, – приєднуюсь я. – Ти впевнений?

Ріккардо встає й дивиться на дитину так, ніби навіть до пуття не розуміє, що воно таке. Джузеппе встає, чухає дупу й, насупившись, дивиться на Доменіко.

– Ну звісно ж, – говорить Доменіко. – Мевіс, вам нічого боятися. А зараз, будь ласка, даруйте, мені треба вдягтися…

Я йду за ним до спальні.

– Що там з Динамітом? – кажу я.

– Domani[116]. Завтра. Un po di pazienza[117].

Він зачиняє двері перед моїм носом.

Доменіко виходить зі спальні. Я зиркаю на нього, потім придивляюся пильніше. Це точно той самий хлопець? Холоднокровний убивця? Тупорилий гангстер? Я намагаюся