Погана - Хлої Еспозіто

– Що ж, пам’ятайте нашу маленьку таємницю, – каже священик. – З Богом. Ciao.

Він весело мені махає та йде собі проходом.

Я гепаюся на найближчу лаву. Хапаюся руками за голову. О Боже мій, усе гівняніше за гівно. Коли все пішло не так? Ще минулого тижня майбутнє здавалося таким чудовим. Я втекла зі своїм новим спокусливим хлопцем, довбаним двійником Бреда Пітта, і мені здавалося, що ми – споріднені душі (то й що що він не знав мого імені). Весь світ був біля наших ніг. Я знайшла своє справжнє покликання. Роботу своєї мрії. Нам вдалося вшитися від гангстерів і сховатися в готелі «Рітц». У нас були діаманти та «ламборґіні», повна валіза довбаної грошви. Але тепер усе це зникло; і що в мене лишається?

– У тебе ще є я, – каже Бет.

Алві, серйозно, зберися. Візьми себе в руки.

Досить цієї хуйні. Абсент? Повії? Довбані лісові пожежі? Це ж просто дурощі. Дівчинко, в тебе є важливі справи. Помста. Ніно. Ну ж бо, зосередься. Трішечки дисципліни. Піду та знайду цього Динаміта. Це – надійний шлях до Ніно. Але як? Це ж не справжнє ім’я. Не побачу ж я його в довіднику або в телефонній книзі. І «Радіо Лондра» зараз зачинене, тож і туди пхатися немає сенсу. Мені треба піти та поцупити мобілку Ніно в Доменіко. Якщо я дістануся до телефона, то я зможу знайти номер Динаміта й умовитися про зустріч. Це легко сказати, а от зробити буде складніше. Але я зможу. Я повинна. Повинна. Може, я могла б украсти пістолет Доменіко? Заодно з телефоном. А тоді піду та спіймаю цього stronzo. Так. Так. Саме так і зроблю. Я розгребуся з цим лайном.

Але що, як Динаміт просто підстава? Хибний слід? Глухий кут? Як тоді мені шукати Ніно? І як я зібралася щось украсти в гангстера з двома довбаними поплічниками? Ні, це маячня. Я починаю втрачати надію. «Останнім часом… я втратив усю свою жвавість»[103]. Це так несправедливо. Чому я? Я неначе женуся за невловимою примарою. Біжу, просто щоб залишатися на місці, і мені ніколи не досягти мети.

Я вдивляюся в натовп. Люди моляться, постулявши долоні, заплющивши очі. Стоять навколішки на червоних шкіряних подушках, низько посхилявши голови. Вони щось шепочуть. А знаєте що? Я теж спробую. Усе буває вперше. І я у відчаї. Мені потрібен Бог на моєму боці, терміново. Думаю, я можу офіційно заявити: я в глибочезній дупі. Що мені втрачати?

Я хапаю маленьку шкіряну подушечку, що висить на гачку на лавці. Падаю на коліна, заплющую очі та складаю разом долоні:

Боже, молю я:

Мені треба Ніно. І

Бажано зараз.

Я чекаю якусь мить, щоб молитва дійшла куди треба, потім розплющую одне око й озираюся.

НІНО? ЩО ЗА ЧОРТІВНЯ?

Це він. То що, моє молитовне хайку спрацювало?

Ніно молиться за два ряди попереду. Я впізнаю його потилицю. Він повертає голову вбік – і… так, це він. (Здається. Можливо.) Що, в біса, він тут робить? А, так, він же глибоко вірує. У нього татуювання з Мадонною набите на всю спину. А в машині на панель наліплено портрет Ісуса. Цей хлопець – відданий католик. Звичайно, він тут, коли вже він у цьому місті. Це очевидніше за очевидність.

Я проштовхуюся повз людей, що моляться на моїй лаві, і мчу проходом до Ніно. Дай п’ять, Боже, ти крутий. Обіцяю відтепер добре поводитись. Я серйозно. Хрест на пузі. Я добігаю до краю ряду Ніно, але… він, здається, зник. Я визираю в натовпі його гладеньке чорне волосся, його жорстке підборіддя, вродливе обличчя, довгий рожевий шрам на правій щоці…

– НІНО. ДЕ ТИ?

Помічаю поношену чорну шкіряну куртку, що прямує до дверей. Чоловік озирається й зиркає через плече. Це вуса-підкова? Люди докірливо дивляться на мене. У церкві не слід кричати. І бігати. І матюкатися.

– Йобане блядство.

Я біжу назад залюдненим проходом, розпашіла й змокла, піт краплями заливає моє чоло. На всіх обличчях відбивається шок. Папа (?) замовкає та витріщається на мене.

Я кручуся навколо своєї осі, як дервіш.

– ААААААААААААААААААААААРРРРРРРРРРРР.

Я проштовхуюся крізь двері. Це якесь типу чудо? Я впевнена, що його там раніше не було. Він з’явився ніби чарами. Присягаюся, я прийму католицтво. Це лайно справді працює. Це моє одкровення. Я озираю круглу площу внизу. Отам. Он, біля того фонтана? Я мчу залюдненою площею, зиґзаґами, мов оса восени. Повірити не можу, що Бог відповів на мої молитви. Не слід було мені в Ньому сумніватися.

Хлопець у чорній шкіряній куртці…

Я кваплюся до нього.

Це не він.

Але… О Господи, куди він подівся?

– Ніно? – кажу я.

Я стою посеред площі, але я його не бачу. Він зник. Він справді тут був? Чи це мені примарилося через стреси та недосипання? Це був мій колишній? Чи я з’їжджаю з глузду?

Я несамовито верещу:

– З МЕНЕ ДОСИТЬ.

Наступного разу я до нього дістануся. Дістануся. Я…

Я падаю на плитку, впускаючи голову на руки.

Господи, ну що я за нетяма!

Ку-ку. Ку-ку.

– З вами все гаразд, любенька? – Я підводжу погляд і бачу черницю. – Ви пережили релігійне одкровення?

– Так. Так. Я в екстазі.

– Це звична справа.

Трастевере, Рим, Італія

– Як, у біса, ви сюди потрапили?

Гангстери в моїй квартирі. Сидять у моїй вітальні, ріжуться в карти та п’ють італійське пиво.

– Елізабет, двері були відчинені.

– Ні, не були.

Доменіко стенає плечима.

– Хай там як, – кажу я. – Я не працюю з Ніно.

Він підводить очі та пильно вдивляється в мене.

– Послухай, – кажу я. – Я бажаю його смерті. Так само, як і ти. Бачиш?

Я показую йому татуювання на моїй сідниці.

– «Смерть Немо»? – перепитує Доменіко.

– Так. Ну, вкралася невеличка помилка. Я тобі клянуся, ми в одній команді.

Я оглядаю свою вітальню. Порожні пляшки з-під «Настро Адзурро». У попільничці повно сигаретних недопалків. Схоже, вони тут довгенько пробули. Гадаю, чекали на мене.

– Я бачила Ніно у Ватикані.

Доменіко хмуриться.

– Ти впевнена, що це був саме він?

– Так, думаю, так. Але взагалі-то ні. Я не впевнена. Може бути, що й він.

Доменіко повертається до картярської гри.

– Scopa[104], – каже він.

Він виграв.

– Я хочу познайомитися з цим Динамітом. – Трясця з ним, може, ми могли б піти до нього разом.

Доменіко киває:

– Sì.

Я помічаю вазу високих червоних троянд, що стоять на журнальному столику. Раніше їх там точно не було. О Боже. Що це означає?

– Доменіко, ти купив мені квіти?

Доменіко дивиться на букет троянд.

– Ні, з якої б це радості?

– Я й гадки не маю.

Я зиркаю на Ріккардо та Джузеппе. Незворушні обличчя. Це не вони.

– Бля… Схоже, що тут був Ніно. Доменіко, двері справді були відчинені?

– Я ж сказав.

Я зазираю у вазу, шукаю записку чи листівку, але нічого такого немає. Троянди. Червоні троянди, знову, як у «Рітці».

– Ці квіти, я знаю. Вони від нього.

Оооой, Божечки. Це справді мило…

Ні, Алві, не ведися на це. Це тільки тому, що він почувається винним.

І правильно. Хуйло.

Або – знаючи його, це більш імовірно – він мені їх надіслав як погрозу? Я розглядаю багряні квіти.