Погана - Хлої Еспозіто

ГРЮК.

ГРЮК.

ГРЮК.

Субота, 29 серпня 2015 року

Таорміна, Сицилія

Моя сестра мертва. Я збіса багата. Настав час святкувати. Я знюхую доріжку з грудей Ніно, потім злизую залишки. Гарячий солоний піт. Кислуватий кокаїн. Мій мозок знову розпалюється. Я ковзаю язиком по його шкірі. Мій рот німіє. Гірко. Я запускаю пальці в м’яке чорне волосся на грудях Ніно.

– Хочеш іще доріжку? – питаю я, простягаючи йому скручену п’ятдесятку. – Ну ж бо, нюхни ще одну. Ця штука просто бомбова.

Ніно влягається на моє тіло. Насипає доріжку між моїми грудьми. Він вилизує мене від лобка й аж до шиї.

– Гей! Припини. Лоскотно, – кажу я, вивертаючись від нього.

Він ще трохи лиже мені обличчя, потім кусає мене за вухо.

– Припини. Припини. Я тебе вб’ю, – кажу я. Язик у нього гарячий і вологий.

Я гепаю його подушкою по голові. Він удає, що помирає. Злітає та плавно опускається на ліжко крихітна біла пір’їнка. Я дивлюся, як вона лягає на простирадло, а потім умощуюся поруч із ним. Є щось страшенно збудливе в тому, щоб трахатись у ліжку моєї мертвої близнючки. Постіль досі пахне Амброджо, «Армані Код Блек». По всій підлозі розкидана білизна моєї сестри. Я навіть підфарбувалася помадою Бет – «Руж Аллюр» від «Шанель». Трохи її залишилося на члені Ніно.

Ми дослухаємося до тиші, що пульсує, до непорушної, порожньої ночі. Нічого немає за цими стінами. Ми – це весь світ. На підлозі кухні немає мертвого Сальваторе. Доменіко не відмиває його мізки. Ніяка моя сестра не закопана в лісі, ніякий Амброджо не холоне в морзі. Ми з Ніно – це все, що має значення. Ми обертаємо світ.

– Бетта, – шепоче він мені на вухо. Від теплого дихання моєю шиєю пробігають мурашки. Я вдихаю його мускусний, чоловічий запах. – Ходімо зі мною. Я дещо придумав.

Він хапає мене й тягне за руку. Зістрибує з величезного ліжка.

– Що? Навіщо? Куди ми йдемо?

– Буде круто. Тобі сподобається. – Він знаходить свій одяг на підлозі спальні. – Я вже це робив багато разів. Це божевілля. До біса весело.

Він говорить швидко. Очі в нього скляніють.

– Що робив? Що круто? – допитуюсь я.

Я хочу, щоб ми залишалися тут, далі нюхали кокаїн.

Ніно вже йде. Я дивлюся, як він натягає свої блакитні джинси. У нього тіло як у Бреда Пітта, як у Тайлера Дердена в «Бійцівському клубі». У тій сцені, де він топлес у підвалі. У тій сцені, де він голий у ванні… Бред – незрівнянний персонаж, але з ним навіть поруч не стояв.

Я знаходжу свій одяг. Трусики. Ліфчик. Сукні не бачу – то й біс із нею. Зараз нікому на нас дивитися. Більшість навколо – мертві. Він виходить із дверей спальні. Я йду за ним, напівоголена. У спідній білизні Бет, мереживній червоній «Ла Перла», біжу до зали, потім – через усю віллу та крізь вхідні двері. Ми надворі, у саду Бет. Басейн – наче розплавлене срібло. Якась частина мене очікує побачити мою близнючку. Але ні, її немає, не будь ідіоткою. Є тільки ми. Розслабся.

Ніч майже непроглядно чорна, але над Етною яскраво сяє спадний місяць.

Ніно обертається та променисто всміхається. Він здається зовсім юним, майже хлопчиком.

М’яке нічне повітря з франжипанами – солодке, мов цукерка.

Стрекіт цвіркунів.

Пристрасна літня ніч.

– Ніно, – сміюсь я. У мене в голові якась мішанина. Губи мої розтягуються в широку усмішку. Я співаю: «Ніно. Ніно. Ніно» – на мелодію сирени пожежної машини.

– Скоріше, Бетто. Ходімо.

Мене недоречно пробиває на сміх. Я кусаю губу, намагаюся стриматись. Тільки так і можу затамувати свій крик: «Мене звати Алвіна».

Ми проходимо повз листя. Повз лимонні дерева. Повз маслинові гаї. Повз будинки. Теплий вітерець дмухає мені в обличчя. Дістаємося до тихої прогалини. Тут я його наздоганяю. Довбаний Боже, яка ж я п’яна. Я нахиляюся, спираюся руками на коліна. У мене в голові паморочиться. Підводжу погляд, намагаюся побачити, де я є. Ніно підходить до мене. Бере мене за руку, і я йду за ним. Ми дивимося з краю скелі, стоїмо на вітрі, тримаючись за руки. Він підводить мене до самого урвища. Тут збіса височенно. На вигляд – небезпечно. Смертельно. Місячне сяйво зловісне, у ньому миготять брижі на тихій воді. Усе чорно-біле, як у старому фільмі. Серце в мене тепер б’ється швидше. Що ми тут робимо? Це схоже на скелю, з якої ми скинули Амброджо. Усе моє тіло вклякає.

– Ніно, що ти вигадав?

– Ми стрибнемо.

– Ти що, бля, зовсім збожеволів?

– Ти мені довіряєш? – каже він.

Я підвисаю. Це дуже гарне запитання. Він змусить мене щезнути, як змусив щезнути мою близнючку? Це ж через нього вона зникла.

Ніно ще міцніше хапає мене за руку. Його долоня ковзає в моїй.

– Uno, due…

– Ніно, почекай.

– Uno, due, tre.

Спершу він мене трахнув, а тепер убиває. Історія стара як світ. Але чому? О Господи, він що, знає, що я не Бет? Знає, що я вбила його боса? Якби він узнав, що я прикінчила Амброджо, розтрощила каменем йому голову, він би помстився і знищив мене, як трапилось із Сальво.

Він тягне мене, і – я нічого не можу вдіяти – я стрибаю.

Земля зникає з-під ніг…

Зникає…

і ми падаємо,

падаємо

з криком.

– ААААААААААААААААААААА.

Я врізаюся в стіну холодного морського повітря.

Зіркове світло розпливається.

Усередині в мене все перевертається.

Це шалений адреналін, я такого ще ніколи, ніколи не відчувала.

Я безумно захмеліла.

Не думаючи ні про що, спостерігаю, як ми летимо зі страшної висоти. Бачу, як заносить наші тіла. Викривлення світу, таке раптове. Земля стискається у крихітну синьо-зелену кульку.

А потім ми падаємо у воду.

Лунає оглушливий шум. Громове ревіння – і я повертаюся. Я сповнена енергії. Мене мало не розриває. Органи чуття стають типу надто чутливими. Я почуваюся до божевілля живою. І тепер ми глибоко під водою. Мене смикає за праву руку: Ніно тягне мене на поверхню. Холодна, чорна, важка, крижана вода. З мого рота вилітають бульбашки. Я пливу до поверхні, так швидко, як тільки можу, хвицаючи ногами. Загрібаючи руками. Ніно досі тримає мене. Ані на мить не відпускає. Ми вириваємось із крижаної води в опівнічне повітря. Я віддихуюсь. Бризкаюсь. Лаюсь. Віддаюся почуттям.

– БЛЯ. БЛЯ. БЛЯ.

Ніно цілує мене. Притискає моє тіло до своєї мокрої шкіри, слизької й ковзкої. Наші серця б’ються в унісон. Ми пливемо у хвилях під широким зоряним небом. Підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося й опускаємося, і підіймаємося…

Цей поцілунок. Солоне море. Його крижані губи. Я здригаюся. Тремчу у воді. І ледве дихаю.

Ніно знову підтягає мене ближче.

– Бетто, – каже він. – Тобі подобається?

Фе. Це ім’я, знову. От зараз я йому розповім.

Я заплющую очі та віддаюсь у його обійми. Відчуваю його голі груди своїм тілом.

– Ніно, я маю тобі дещо сказати.

Я замовкаю.

Навряд чи я зможу це зробити.

В уяві змальовую обличчя Бет.

Підводжу на нього погляд. Мені страшно.

Його чорні очі сяють у місячному світлі.

– Що таке, Бетто? Говори.

– Це найкраща ніч у моєму житті.

Тепер уже я цілую його.

Субота, 5 вересня 2015 року

Трастевере, Рим, Італія

Я знаходжу одяг