Погана - Хлої Еспозіто

Це востаннє я роблю комусь іншому щось хороше, більше нізащо. Ніно мав рацію: це не моє. Я справді не знаю, що на мене найшло. Я, либонь, досі шокована.

Я розглядаю тих двох. Вони голі-голісінькі: два твердих яєчка і двійко цицьок.

– Підвезете мене до Рима?

Той, що без цицьок, каже:

– Так.

Він плететься до своєї «лянчі», припаркованої трохи далі на дорозі. Доки він відчиняє багажник, я розглядаю його дупу: м’яка, як тісто для піци. Він витягає сумку, потім хряцає дверима. Прикриває сумкою свої найінтимніші місця.

Він припрошує:

– Можете почекати в машині.

Я відчиняю двері та залажу всередину. У «лянчі» просторо й гарно. Це найновіша модель. Я дивлюся, як гола повія йде дорогою. Цікаво, куди вона тепер подасться. Можливо, в неї є десь неподалік товаришка, яка може позичити їй якесь вбрання? Хлопець іде до лісу й зникає серед дерев. Я стежу за ним крізь пасажирське вікно. Це він туди перевдягатися пішов? Перевіряю запалювання: бля, ключів немає. Схоже, доведеться мені чекати.

Тепер полум’я швидко розростається. Я ще зо дві хвилини дивлюся на вогонь, потім із охопленого вогнем куща виходить священик. На мить мені здається, що я зараз зомлію. Це що… це що, Мойсей? На ньому ряса, колоратка, довга чорна сутана спадає до ніг. Він крізь полум’я йде до машини, відчиняє двері та залазить.

– Ви священик?

– Так.

Повірити не можу. Іще один священик. Мені минулого тижня вже довелося одного вбити…

– Що? У чому річ? – питає він.

– Та просто. Ой… забудьте.

Він заводить двигун і виїжджає на дорогу.

– Та годі вам, – каже він. – Що за наївність. Вам здається, що священикам не повинні подобатися повії-транссексуалки? Зараз 2015 рік.

– Ой. Звісно. Звичайно, я думаю…

– Священики – їхні головні клієнти.

Ми мчимо дорогою, обабіч якої ростуть сосни, до центрального Рима. Я, мабуть, проїхала весь цей шлях минулої ночі, але цього не пам’ятаю. Либонь, я напівспала.

– Дякую, – каже він, – що врятували моє життя.

– Так, так, прошу.

Він не знає, що це я запалила вогонь. Думаю, так воно й краще.

Я розглядаю у вікно прадавні руїни: старі коричневі цеглини та римські вілли. На дорозі знак: «Ostia Antica»[100]. А мені здавалося, всі дороги ведуть до Рима.

– Отож, – каже священик, – ви у справах приїхали чи відпочити?

– І те й друге, – відповідаю я. – Точніше, ні те, ні друге.

Не можу завдавати собі клопоту з поясненнями. Це типу якось занадто складно.

– То як вам, подобається поки що подорож?

– Ні. Не те щоб, – кажу я.

– Ви раніше бували в Італії?

Я зітхаю. Ну круто. Він хоче побазікати. Хоче потоваришувати зі мною. Дружімо за листуванням.

– Бувала в Помпеях, Мілані, Таорміні.

Може, Таорміну й не варто було згадувати…

– Як добре. Обожнюю Сицилію. А в Римі що бачили?

Я стримую позіхання. Краще б він стулив пельку. Я хочу трохи поспати.

– Фонтан Треві, Іспанські сходи, річку Тибр…

– Ви просто зобов’язані відвідати Ватикан. Це найпрекрасніше місце в Римі.

– Це не в Римі, – кажу я. – Це місто-держава, оточене Римом. – А здавалося б, католицький священик має це знати.

– Я зараз саме туди їду, я вас підкину, – говорить він. – Я саме перевдягнувся для роботи.

Ми мчимо курними вулицями. Я з усіх сил намагаюся заснути, але священик усе базікає та базікає. Подолавши довгий, дуже довгий шлях, ми дістаємося до Ватикану.

– От ми й приїхали, – каже священик. – Це собор святого Петра. Тут сьогодні людно буде. Ми саме встигаємо на літургію.

Я зітхаю та виходжу з машини. Я взагалі сюди не хотіла, я хотіла повернутися до Трастевере. На площі – черга з сотень людей. У центрі – обеліск. Я його впізнаю з «Ангелів і демонів», це тут був вертоліт. Мені сподобалося, як вибухнуло небо. Це була дивовижна сцена.

Він натискає на ключ, і лампочки спалахують один раз, показуючи, що «лянча» замкнулася.

– А ви нікому про це не розповісте? – Він утуплює в мене погляд, закусивши нижню губу.

– Кому я можу розповісти? Папі Римському?

Я навіть імені його не знаю.

Він киває. Здається, я його переконала. Він полегшено зітхає.

– Оскільки ви врятували моє життя, – говорить він, – я дарую вам благодать.

– Он як? – перепитую я. – І яку ж? Врятуєте мене? – Я не хочу приймати хрещення…

– Я проведу вас усередину, повз чергу. Ви просто мусите побачити собор святого Петра.

– Ні. Не варто. Справді. Я єврейка.

– Я не прийму жодних відмов.

Собор святого Петра, Ватикан

Ми теліжимося на якусь площу під назвою Piazza di San Pietro[101]. Я роблю обов’язкове селфі, але серцем я насправді не тут. Площа кругла, жодних кутів. Її можна назвати колом святого Петра. Брукована плиткою поверхня розкреслена довгими прямими геометричними лініями. З одного боку площі – величезна чванлива церква, найбільша, яку мені доводилося бачити. Це той самий собор.

Купол високий, широкий і круглий, височіє над усім. Угорі фасаду – десятки статуй, немов живих. Може, це якісь святі чи найкращі Папи? Звідси, знизу, не видно. Я йду за священиком через площу до собору святого Петра.

Я змучена після безладного нічного сну в тій машині для гномиків. Попечена шкіра пече. Я зневоднена. Я випадково вбила черницю. Анітрохи не наблизилася до Ніно. Усе моє життя – суцільний довбаний безлад. Я озираю людей навколо. Скрізь туристи. Що я тут роблю? Я хочу влягтися на землю та виплакати всі очі. Хочу заповзти в куток і померти. Але на цій площі немає кутів, бо це довбане коло.

Повз нас проходить доброзичлива черниця. Не та, що раніше (не та, що померла, звісно ж, і не та інша, що була біля монастиря). Вона всміхається мені, просто так. Що в неї за проблема? Чого вона хоче? Чому вона така щаслива?

«…Можна все всміхатись і всміхатись І бути гадом»[102].

Цей болючий урок я отримала від Ніно.

Іду за священиком сходами вгору та крізь величезні бронзові двері.

– Вам дуже сподобається, – говорить він.

Усередині собор святого Петра сповнюється людьми. Пахне ладаном і туристами, тисячі крихітних свічок горять рядами на металевих столиках. Повітря прохолодне та вогке, і я здригаюся. Мені б зараз таку сутану, як у цього священика. У цьому сезоні сутани – саме те для Рима. Це має стати гарячим новим трендом. Я розглядаю чоловіка, що стоїть біля вівтаря. Хто то? Папа Римський? Він також у сутані та в довгому вільному вбранні, як у Ґендальфа. Треба було мені тоді в «Прада» купити шкіряний плащ, схожий на сутану. Доведеться по нього незабаром повернутися. Мені однаково нова сумка потрібна.

– То як вам? Дивовижно?

– Еге. Шалом. Хай щастить.

Я закидаю голову та витріщаюся на стелю. Сліпучі промені сяють чистими яскравими білими колонами. Усе вкрите блискучим золотом. Стоять скульптури херувимів та Ісуса. Мене засліплює щось із-за вівтаря – величне, золоте сонце. У здоровезній церкві юрмляться сотні, ні,