Погана - Хлої Еспозіто
– Ти не повіриш… Вона сезонна.
Вона відкриває пудру та припорошує обличчя м’якою пухнастою штучкою.
– Очевидно, вона дуже добрий прибуток приносить. Бачила, скільки грошей він дав тому музиці? 500 доларів.
– О, так, приносить. Тобто ні, не надто.
– Буду чесна з тобою, Алвіно, – зітхає вона. – Справи з Рупертом ідуть недобре.
Фе. Руперт Вон Віллоубі, другий чоловік моєї матері, найбільший лузер в історії. (Ой, ні, то ж Ніно. Цьому дістається друге почесне місце.)
– Он як? І скажи, чому ж воно так?
Він нарешті допетрав, що ти суккуб? Розгледів твої зміїні хвости та пташині кігті? З’ясував, що ти Королева Демонів?
– Уже багато років він нехтує своїм подружнім обов’язком. А я жінка. У мене є певні потреби.
О Господи, не треба було питати. Мене тут немає. Я цього не слухаю. Ніно в «ламборґіні». Ніно в тісних трусиках. Ніно, намащений «Нутеллою»…
Я йду до дверей вбиральні, але мама й далі говорить до себе в дзеркалі, остовпіла, як зла відьма, що побачила Білосніжку.
– Тобто в нього завжди був замалий, але принаймні раніше…
– Я йду, мамо. Бувааааааай.
– Ми з Ерні переселяємося до тебе. Займемо гостьову кімнату, – каже вона.
Я йду крізь двері, повертаюсь у ресторан, у горлі в мене збирається легенька нудота. Вона не серйозно. Вона не буде в мене жити. Я видалю це зі свого мозку.
Доменіко чекає на мене одразу за рогом. Він штовхає мене в нішу і притискає до стіни.
– Che cazzo? – сичить він мені на вухо.
Я закочую очі.
– Тепер що?
– Ти… друга близнючка?
О Господи, тільки не знову. Я так залишила це в минулому…
– Так, бля, вдавися.
Він лізе в кишеню свого піджака. Я відчуваю метал його пістолета. Він соває його мені між ребра, в діафрагму.
– Добре-добре. Я можу пояснити.
– Я чекаю, – говорить він.
І що тепер?
Бет каже:
– Гру закінчено, Алві.
– Амброджо вбив Елізабет, бо хотів бути зі мною…
Непогано. Я розумничка.
Доменіко зводить брови. Здається, купився.
– Minchia.
– Ми були коханцями. Нам треба було прибрати мою сестру з дороги…
Блискуче, Алві. Ти крута. Ти на хвилі. Відмінна оцінка з виплутування на ходу. Він ведеться, простак.
– То Амброджо прикінчив Елізабет? Він убив її?
– Так, він. Минулого тижня, – пояснюю я. – Розумієш, він завжди віддавав перевагу мені…
Я була спокусливішою близнючкою. Я годинами могла б детально розписувати, яка Бет дровиняка в ліжку. Могла перерахувати всі свої чесноти та затоптати її ім’я у бруд.
– А твоя сестра трахалася з Сальваторе?
– Так, а ти звідки знаєш?
– Мені Ніно сказав, – пояснює Доменіко.
Так. Це, як на мене, має сенс. Ніно з Доменіко немов брати. Товаришують із давніх-давен.
– Тож, коли Сальваторе дізнався, що з Бет…
– Він убив Амброджо.
– Саме так, – підтверджую я. – Доменіко. Будь ласка… просто… відпусти мене. Вибач, що я тобі збрехала.
Я кліпаю віями. Випинаю груди. З усіх сил корчу з себе «діву в біді».
Він пхає пістолета ще далі в мої нутрощі. Він мені так легені нахуй проштрикне.
– Не роби так більш, – говорить він.
Я хитаю головою:
– Не буду.
Він відпускає мене та йде геть. Я прихиляюся до стіни. Нарешті, віддихавшись, іду за ним до залу.
За столом бачимо мою матір. Доменіко розлючено зиркає на мене.
– Ахосьвиде, – белькоче мама. – Попросиморахунок?
Ми повертаємося до квартири, Доменіко з мамою попереду. Я плентаюся за ними. Вітерець м’який, як мериносово-кашеміровий светрик від «Ґуччі». Плюскіт води у фонтані звучить як Вівальді. Ми крокуємо під гілками велетенських платанів, що хитаються на вітрі. Повертаємо за ріг, на міст, яким переходимо Тибр. Вода хвилюється й мерехтить у сріблястому місячному сяйві.
– О, Доменіко, це прекрасно, – каже моя мама, милуючись краєвидом.
– Е bella come te, Мевіс! Прекрасно, як ти.
Ми звертаємо в мій звивистий провулок бруківки та балконів. Старовинні дерев’яні двері оздоблені ревучими головами левів. Я озираюся – про всяк випадок, – чи немає Ніно, але жодних його ознак не помітно. Принаймні поки що. Доменіко з моєю мамою узялися за руки. Я готуюся тримати свічку.
– Що ж, дякуємо, Доменіко, за чудовий вечір. Серйозно, не варто вам було нас так розбещувати. Це справді дуже шляхетно. Скажи «спасибі», Алвіно.
– Так. Вогонь. Спасибі, – кажу я. Вона мене за п’ятирічку має.
– Це, signora, було суцільне задоволення. Ви така само юна й вродлива, як ваша донька, якщо не краща. Сподіваюся, вам сподобалася вечеря?
– О, так. Дуже. Особливо червоне вино. Як, кажете, воно називається?
– Regina di Renieri.
– А, так. Regina, – повторює вона крізь гикавку.
– «Regina» означає «королева», – пояснює Доменіко.
Ну чесне слово, яка, до біса, кому різниця?
– І мені сподобалися ті шоколадки, які подали з десертом. «Baci» чи якось так? – каже вона.
– Sì, «Baci». «Baci» означає «поцілунки».
– А мені вони здалися пересолодженими, – кажу я. – Аж нудотними.
Ми підіймаємося нескінченними сходами, що ведуть до моєї квартири. Стоїмо нагорі, хекаючи й віддихуючись, доки я шукаю ключі. Доменіко зі своїми здорованями, схоже, вирішили тут оселитися. Не уявляю, де спатиме моя мама. У цій квартирі лише дві спальні. Їй доведеться йти шукати готель… зараз, серед ночі. З дитиною. Ми заходимо крізь двері до вітальні. Ріккардо та Джузеппе підводять на нас погляд. Вони граються з маленьким Ернесто, що весело сміється: лоскочуть його животика й куйовдять волоссячко, доки він повзає підлогою вітальні. Навколо них розкидані дитячі іграшки. Схоже, вони зловили справжній кайф.
– Зичу вам доброї ночі, – каже Доменіко, цілуючи простягнуту руку моєї матері.
Вона хихикає, як дівчинка-підліток.
Я закочую очі.
– На добраніч, – кажу я. – Я пішла спати.
Я більш такого не витримаю. Цей вечір був пекельним. Просто неможливо зробити його ще гіршим. Я грюкаю дверима та беркицаю на ліжко. Утуплююсь у стелю. Отам, у кутку, пляма від води. Нагорі, либонь, щось протікає. Я вимикаю світло і вже починаю дрімати, коли чую, як щось довбеться об одну зі стін.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
– Доменіко. Ти мій італійський самець.
– Кохайся зі мною, Мевіс. Моя королево.
Боже правий. Бля, я так і знала.
– Це бридкіше за бридоту, – каже Бет.
Хоч раз вона сказала щось, із чим я згодна.
Я накриваю голову подушкою. Це анітрохи не заглушує звук.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
ГРЮК.
Потім двері моєї спальні з тріскотом розчахуються. Я сідаю на ліжку та вмикаю світло.
Що тепер?
Доменіко стоїть дуже збуджений і голий від талії донизу. Хто-небудь, убийте мене. Убийте мене зараз.
– Твоя мама запитує, чи є в тебе презерватив.
Я розтуляю рота і знов його затуляю. У мене мову відібрало.
Моя довбана мати. Цей довбаний хлопець. Їй шістдесят один рік. Майже шістдесят два. Він удвічі молодший.
– Ні, немає, – спромагаюсь я.
(Так, є. Але він його не отримає. Є в мене пакунок надміцних ребристих малинових гумок, десь у моїй сумочці «Прада», але я їх бережу на особливий випадок. Хочу, щоб вони були в мене, коли я знайду Ніно.)
– Не турбуйся, – кажу я, – вона надто стара, щоб завагітніти.
– Я розумію, але в мене гепатит A, B й C.
Він зачиняє двері та йде.
З вітальні долинають притишені голоси. Я чую, як він запитує своїх двох гангстерів.
