Солдати гріху - Анджей Зем'янський
– Що? – розгубився Майхржак.
– Діти дорвалися до комп’ютерів і вважають, ніби вони великі програмісти.
Цей коментар над інспектора явно засмутив.
– Макабра дійшов навіть до Агентства внутрішньої безпеки.
– Так? А я відчувала це першої ж ночі, коли дізналася про зникнення справи Барського. Я також перевірила Агентство внутрішньої безпеки та Центральне бюро розслідувань. Все, що вам потрібно було зробити, це запитати.
– Розумію. Документи на інших офіцерів не зникли, це ти встановила?
– Саме так.
– А як щодо справи, яку розслідував Марчін?
– Провадження в справі припинено. Це я теж перевірила.
– Коли воно було припинено? Відразу ж?
– Ні, ні. Хтось ще стежив за ним далі, але нічого не виявив. Як завжди у нас. Для вбивства немає терміну давності до двадцяти п'яти років. Так що все знаходиться в підвішеному стані типу "а якщо випадково з’явиться новий слід...".
Майхржак усміхнувся з явним відчуттям переваги. Він спокійно почав сьорбати каву.
– Що? – цього разу Потоцька виглядала здивовано. – Ти пропустив одну річ.
– Яку, до біса?
– Підіб'ємо підсумки. Марчін вів справу певного лікаря, якого пограбували та вбили. Лікар написав статтю про дослідження наслідків щеплень проти віспи, проведених масово в 1963 році. Він пов'язав цей випадок з іншим лікарем, якого теж убили і який теж цікавився цією темою.
– І що з всього цього виникає? Обидва дивно схожі вбивства сталися у вісімдесят дев'ятому році. Дещо пізніше Марчін отримав удар по голові і залишив гру на двадцять років.
– Але до чого ти ведеш?
– А може є інша серія? Можливо, є щось спільне між міліціонерами, які розслідували справу про смерть медиків, – припустив Майхржак.
Потоцька, заінтригована, підійшла ближче.
– Видави з себе нарешті. Що тут спільного?
Поліцейський поклав на стіл список імен, який вийняв з кишені.
– Давайте по черзі. Оцей, – він постукав пальцем по першому імені, – отримав справу одразу після Марчіна. Нічого не досяг, бо не встиг. Коли відкрили кордони, він втік до Нової Зеландії, щоб будувати кращий завтрашній день. Цей, – він постукав по наступному імені, – також мало що розкрив, але ми можемо це лише припускати. Він покінчив із собою, керуючи автомобілем у стані сильного алкогольного сп’яніння. В управлінні тоді говорили, що незабаром його звинуватять у розтраті, яку він скоїв разом із знайомим членом ПОРП. Партійний вже сидів і сипав, тож... Йдемо далі. Цьому, – ще одне прізвище зі списку, – не пощастило, бо він побив кількох опозиціонерів. Після зміни влади опозиція почала лізти йому в дупу. Бідолашний хлопець навіть не знав, що в Англію все ще потрібні візи, тож, коли він від'їхав від нашого кордону, йому довелося шукати іншого способу тікати. Мабуть його бачили в Єгипті, бо там віза купується на місці. Куди він поїхав далі, ніхто не знає. І останній у списку…
Барський схилився над аркушем паперу.
– Войтчак, – пробурмотів він.
– Знаєш його?
– Знав. Це був тип, який ніколи нічого не розкрив, але його терпіли, оскільки він мав певну чесноту.
– Яку? – спитала Потоцька.
– Коли справа починала перетворюватися на смердюче яйце, її доручали Войтчаку. Було очевидно, що результатів не буде. Але тип готував близько шести тонн підтверджуючих паперів, як усі намагаються робити (особливо він сам), збирав мільйони недоречних свідчень, гектари карт, планів і ескізів ситуації, бібліотеку фотографій. Нічого з цього не давало результату, але демонстрація титанічних зусиль міліції дуже ефектно прикривала дупи начальству, якщо хтось скаржився.
– Розумію. Отже, справу красиво закрили в офіційних рукавичках?
– Ні. – Барський взяв аркуш в руку і відкинувся на спинку. – Людина, яка загинула в машині, не була казнокрадом. Цю легенду хтось створив пізніше, після його смерті. Той, хто втік до Єгипту, ніколи не мав справи з опозицією. Це теж кимось вигадана історія. Інших двох я не знав.
Повисла багатозначна тиша. Барський запалив. Кава з кавомашини йому зовсім не подобалася. Він задавався питанням, що ще могло діятися в поліцейській дільниці під час різких змін у політиці. Хто який бруд нашкріб, хто кого куди втягнув. Але тут все було просто. Хтось явно скрутив цій справі голову. Одному типу погрожували, в щось вляпали, або просто напідпитку посадили в машину зі словами: "Що? ти не можеш це зробити? ти? Тобі все одно нічого не зроблять?". Тоді достатньо було або розраховувати на удачу (а йому не пощастило), або самому спровокувати аварію. З п’яним легко... А двоє "втікачів"? Вони були розумніші. Вони відчули, що відбувається, і змилися. Непогано.
– Непогано, – повторив він уголос.
– Що ти знайшов? – спитав Майхржак.
– Схожість. – Барський глибоко затягнувся сигаретою. – Схожість до того, що я почув від майора Зубжицького.
Тепер він справді згадав і, головне, впорядкував цю історію в своїй голові. Але його пам'ять все одно була дірява. Не будемо про це. Якщо мертвий керівник зі згорілої лікарні мав рацію, він мав би згадувати факт за фактом, навіть склеюючи все нові фрагменти минулого.
Зубжицький не був ані есбеком, ані міліціонером. Він був військовим. Він не хотів говорити, чи працював він у ВІС[40] чи в якихось спеціальних службах – але знав хімію та медицину. Проте складалося враження, що його материнським підрозділом мала бути одна з структур контррозвідки. Він розповів Барському про свій досвід у шістдесят третьому році. З часів зарази, коли місто здавалося в облозі, оточене санітарним кордоном і паралізоване зростаючим страхом. Міліцейські воронки збирали людей і відвозили, іноді під загрозою сили, в місця карантину, вони не тиснули один одному руки, був введений новий звичай, люди віталися, засукавши рукава і показуючи шрам від щеплення. По всій країні була фобія щодо жителів Вроцлава. Їх не пускали в готелі, в ресторани, не дозволяли до них наближатися. У самому місті траплялися напади на людей з висипаннями, навіть якщо вони не були симптомами віспи. Горе алергікам у пік сезону – лише дивом не дійшло до кількох самосудів. У лікарнях панувала паніка. Імена загиблих публікували в пресі. Знайомство з ними призводило до остракізму, а через мить і до примусового карантину. Вулицями вночі кружляли міліцейські машини, а люди в білих халатах, масках і прилягаючих до обличчя окулярах забирали потерпілих, які борсалися, і везли кудись у темряві, у невідомому напрямку.
