Солдати гріху - Анджей Зем'янський
Марчін думав, що вони повернуться додому поговорити, але поліцейські вже в машині, скорчили гримаси типу: "в такий час і додому? заради чого?". Мабуть, у ХХІ столітті все було по–іншому. Його везли в околиці Ринку, наскільки йому вдалося зорієнтуватися. Спочатку йому навіть здалося, що змінилося мало що, окрім якоїсь нераціональної, подавяючої кількості автомобілів, припаркованих "без щілинки" обабіч вузьких вулиць у центрі. Ну і освітлення. Обстановка нагадувала Діснейленд, про який він читав і колись бачив на фотографіях. Хоча була майже середина ночі, вони стояли в заторах, повзучи метр за метром. Нарешті Елі вдалося повернути до якихось воріт. Вони з'їхали вниз, минаючи контрольно–пропускні пункти. Барський бачив такі в американських фільмах. Більше за все його здивувала повна автоматизація. У підземних приміщеннях він нікого не помітив. Після довгих пошуків і маневрування бетонними коридорами Потоцькій вдалося знайти крихітну щілину між машинами. Вона була відмінним водієм, тому що їй вдалося припаркуватися в тісному місці, не подряпавши "хонди". Більшою проблемою для них було вийти. Двері не можна було відчинити до кінця, тож вони протиснулися крізь них, наче вугри, запускаючи шокуючу гучність тривожних сигналів в сусідніх машинах. Однак на вереск і миготіння ніхто не звернув уваги.
– Нам пощастило. – Майхржак повів їх до скляного ліфта. – Нещодавно я десь півгодини шукав місце в околиці.
– А як ми знайдемо свою машину в цих просторах? – запитав Барський.
– Я також розраховую на вдачу, – зітхнула Потоцька. – GPS тут, у підвалі, не працюватиме.
– Ох, жінки, – з жалем глянув на неї Майхржак. – Від виходу двічі ліворуч, праворуч, до підпірної стінки, потім ліворуч, двадцять кроків...
Він не закінчив перелік, тому що вони опинилися в холі якогось розкішного готелю. Приголомшеного Барського вивели на яскраво освітлену площу. З будинків, що їх оточували, він упізнав лише гарнізонну церкву та "Яся" і "Малгосю"[37], розмальовані як ялинкові кульки. Не було ні халуп, які він пам’ятав, ні порожніх площ, обшарпаних фасадів і великих ям у землі, наглухо огороджених парканами. Лише на площі Ринок він пережив справжній шок.
– Боже... Яке ж сьогодні свято?
– Чому свято? – не зрозуміла Потоцька.
– А звідки цей натовп людей? – Марчін не міг повірити в те, що побачив. Перехожі просто проштовхувалися крізь натовп, принаймні у нього склалося таке враження. Взагалі площа Ринок здалася йому дивно маленькою. Майже кожен вільний клаптик простору займали садочки, які належали кафе, якісь виставки, щити, ширми з різнокольоровими написами чи малюнками, і мало того, посередині стояв великий скляний фонтан.
Здавалося, лише Майхржак зрозумів, що він мав на увазі, але не зовсім.
– Це факт, – неохоче визнав він. – Раніше в цей час тут було менше людей. І... – він завагався. – Здається, тут був лише один ресторан.
– Де? – зацікавилася Потоцька.
– Там, де зараз "Спіж". Але я не пам'ятаю назви.
Вони знайшли вільний столик під величезною парасолькою, тому що і досі дощило. Офіціантка з'явилася майже одразу. На три пива теж довго чекати не довелося. Обслуговування було швидким і, що незвично, з посмішкою. Барський торкнувся склянкою в крапельках свого чола, не в змозі впоратися зі спогадами.
У одного з його колег була родина у Федеративній Республіці Німеччина. Мало того, що йому купили відеомагнітофон, а ще й привезли багато різних касет. Окрім оригінальних американських фільмів, ця колекція також містила багато німецького порно. Увечері часто люди збиралися парами, щоб випити горілки. У квартирі десь біля вулиці Сікорського. Але це було не найголовніше. Приблизно в цей час, близько опівночі, Барський повертався додому. Один, пішки, бо автобуси вже не ходили, а таксі було не знайти. Він пам'ятав це дуже добре. Йшов площею Ринок... Майже порожньою, темною, безлюдною. Часто в цей час він був єдиним перехожим в околиці. Він запам'ятав звук своїх кроків, відчував легкий страх, що з темних кутків вискочить якийсь п’яний бандит, таємнича атмосфера посилювалася порожніми туманними просторами.
Він прийшов до тями, коли Майхржак запропонував йому сигарету. Він озирнувся неясним поглядом.
– Тебе щось турбує, – здогадався поліцейський. – Так?
– Так. – Барські струснувся від спогадів і перевів розмову на банальну, хоча й досить важливу на даний момент тему.
– Чи є пиво в кожній пивній цілий день, е–е... я маю на увазі цілий день і ніч?
– Так.
– Ага.
Потоцька якусь мить дивилася на них, наче на істот з іншого світу.
– Про що ви говорите?
– Нічого, нічого. – у Барського був дивний вираз обличчя.
– І його завжди можна купити в будь–якому магазині?
– Так. – кивнув Майхржак. – А коли магазини закривають, пиво цілодобово є на кожній заправці.
– Розумію. На заправці?
– Так.
Потоцька переводила погляд то на одного, то на другого, намагаючись зрозуміти те, що вона вважала абсурдним діалогом.
– Можливо, ти хочеш побачити магазин зсередини? – запропонувала вона.
– Ні, знаєш... Я ще не готовий, – вирішив пожартувати Барський. – Хіба що, як в тебе під рукою є валеріанові краплі.
Майхржак жестом покликав офіціантку.
– Пані, двічі валеріанові краплі, будь ласка. Посилені.
– А для неї? – дівчина в чорній сексуальній сукні схилилася над Потоцькою.
– Для неї нічого, бо вона водій.
Офіціантка була дуже справною, як і бармен. Через хвильку перед ними з’явилися дві покриті інеєм чарки, наповнені подвійною горілкою та м’ятним лікером.
– Ну, – підняв свою склянку Майхржак. – Ну, хлюпнемо, щоб нерви заспокоїти.
– Перестань дурня клеїти! – пробурчала Потоцька. – Давайте повторимо факти.
Надінспектор, мабуть, відчув втому, бо поставив келишок, склав руки, як на молитві, і почав голосити, як священик під час меси:
– Переходимо до підвеееедення підсумків...
– Божевільні! Ви, хлопці, однакові, так! Випити, з будь–якої нагоди, а те, що один із вас спав двадцять років і ледь пам’ятає, що бог знає скільки людей загинуло під час підпалу лікарні в якійсь таємній операції, це просто причина для вас це відсвяткувати. так!
– Ну, – випалив Барський, і обидва чоловіки почали реготати.
– Власне так, – махнула руками
