Пасажир - Жан-Крістоф Гранже
— Ні! — відтяла Сільвія, кидаючи в море недопалка. — Дайте йому спокій. Ви багато для нього зробили, щиро вам дякую. Та тепер я сама візьмуся до нього. Може, я не така вчена, як ви, та я знаю Патріка. Усе, що йому треба, — це хутчій забути всю цю історію.
Фрер зрозумів, що торгуватися з нею марно, принаймні зараз.
— Гаразд, — сказав він. — Та я все-таки залишу вам координати когось із моїх колег в Байонні чи в Сен-Жан-де-Люзі. Ви повинні зрозуміти: те, що з ним сталося, не жарт. Йому необхідна медична допомога.
Жінка промовчала. Фрер потис їй руку і, прощаючись, махнув Патрікові, який радісно помахав йому теж.
— Завтра я вам зателефоную, добре?
Вона знову промовчала; а може, її слова віднесло вітром? Фрер помалу піднявся бетонним узвозом. Дійшовши до свого авто, він знову обернувся. Сільвія хибкою ходою вже поспішала до свого коханого.
Психіатр сів за кермо і рушив із місця.
Він допоможе цим двом бідолахам, хочуть вони цього чи ні.
— Я шукаю шпарину у світобудові.
Темна рука мацала порепану стіну камери витверезника.
— І нехай-но знайду, то побачите ви мене тут…
Анаїс і не думала коментувати ті слова. Вона вже десять хвилин слухала маячню жебрака на ймення Рауль. І терпіння її вичерпалося.
— Треба лише тримати курс, — провадив бурлака, пильно вдивляючись у чергову шпарину.
Анаїс вирішила діяти. Дістала із пластикового пакета картонну коробку з вином, яку придбала дорогою. Раулеві очі аж загорілися, як він її вгледів. Схопивши коробку, він хутко викрутив корка і вицмулив її вмент.
— То що ти там казав про Філіппа Дюрюї?
Волоцюга втерся рукавом і гучно відригнув. Його червона мармиза була мов дохле звіря, що заплуталося в колючому дроті. Щетина на бороді, чуб і брови стояли сторч, наче спиці, застромлені в закривавлене тіло.
— Фіфі? Знаю я його! Він завжди каже, що серце в нього діє в режимі сто двадцять, а мізки — в режимі вісім і шість.
Анаїс зрозуміла, про що він. Сто двадцять ударів за хвилину — в такому ритмі виконується музика техно. А вісім і шість градуса — міцність пива «Баварія». Пива чемпіонів — панків, рокерів та інших маргіналів. Рауль говорив про Фіфі в теперішньому часі. Отож, не знав про його смерть.
— Як по правді, він схибнутий.
— Мені здавалося, ви з ним друзі.
— Дружба не заважає об’єктивним оцінкам.
Анаїс мало не зареготалася. А це жалюгідне створіння провадило:
— Фіфі то такий, то сякий. То героїн коле, то ні. То слухає метал, то техно. Сьогодні гот, завтра вже панк…
Анаїс спробувала собі уявити спосіб життя покійного хлопчини. Мандри, дурман, бійки. Утіха від героїну, галюцинації від екстазі, ночі під тином, пробудження в невідомих місцях. Хтозна, як потрапив сюди і що робив напередодні. І так день крізь день. А в глибині душі — надія на те, що таки колись злізе з голки.
Рауль почав розпатякувати про музичні вподобання Дюрюї.
— Я казав йому: гівно твоя музика. Вони ж нічого не вигадують, лише крадуть. Мерілін Менсон — це Еліс Купер. Техно — той-таки Крафтверк. А ар-енд-бі…
— Айзек Гейз.
— Авжеж! Крадуть чужі пісні й подають як свої.
— А на що Фіфі жив?
— На жебрущому хлібі був. Як і я оце.
— У Бордо?
— І в Бордо, і в інших місцях. Чуй, а в тебе випити більш нема?
Анаїс дістала з пакета ще одну коробку. Рауль видудлив її вмить. Цього разу не відригував, та Анаїс перелякалася, щоб він не надзюрив у штани. На ньому було пальто з якоїсь ряднини, але таке брудне, що малюнка тканини вже й не видно було. Штани від спортивного костюма від бруду аж сторчма стояли. Зі стертих до корду сандалів виглядали голі чорні ноги. Анаїс намагалася не дихати носом, хоч про всяк випадок намастила ніздрі запахущою маззю «Вікс Вапораб».
Рауль замахнувся і жбурнув коробку в стіну камери. Анаїс утямила, що треба клепати залізо, поки гаряче.
— Кілька днів тому Фіфі казав тобі про янгола…
Рауль забився в куток, сів долі й, соваючи плечима, заходився чухати спину, немов худобина.
— Еге, янгол! — озвався він урешті. — Той чолов’яга пообіцяв дати йому янгольського дурману.
Його убивця. Нарешті балачка звернула в потрібне річище.
Анаїс нахилилася до Рауля і, чітко вимовляючи кожне слово, запитала:
— Він добре його знав?
— Ні, допіру зазнайомилися.
— Що саме розповів він тобі про нього?
— Що той відправить його на небо. І чомусь весь час верзякав про якогось святого Юліана…
— Святого Юліана Гостинного?
— Еге ж, про нього.
— А чому?
Рауля раптом осяяло.
— Фіфі в школу недовго ходив, та цю легенду він добре запам’ятав. Один принц помилково вбив своїх батьків. Утік із дому, став перевізником через річку. І тут якось приходить до нього лепрак і просить перевезти на той берег. Юліан його прийняв у себе, нагодував і зігрів своїм тілом. І тоді той лепрак узяв його на небо. Бо то ж був Ісус Христос. Так ось, Фіфі казав, що той янгол і до нього прийшов. І що він відправить його на сьоме небо…
— Чому він згадав саме цю легенду?
— Тому що його ангел теж був лепрак.
— Лепрак?
— У нього всенька морда була ганчір’ям обмотана.
Анаїс спробувала уявити собі, як усе воно діялося. Чоловік із замотаним обличчям знайомиться з Філіппом Дюрюї. Пропонує йому небувалу втіху. Хлопець починає міркувати про особу милостивця, і уява підказує йому різні версії, зокрема й геть казкові. Цікаво, чи потрапила їхня бесіда бодай на одну спостережну камеру?
— Коли ти бачився з Фіфі востаннє, що він тобі сказав?
— Що ввечері в нього зустріч із лепраком. І що вони разом переправляться через річку. Дурня, одне слово.
— А де вони мали зустрітися?
— Не знаю.
— А ти де з ним бачився?
— На набережній. У районі Сталінградського майдану. Фіфі мало зі шкури не пнувся, так йому кортіло до того лепрака бігти.
— О котрій годині воно було?
— Та не пам’ятаю. Надвечір.
Анаїс не збиралася пропускати жодної подробиці.
— У Фіфі є пес?
— А певно! Як і в кожного бурлаки. Послухай, а ще випити
