Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– То НДР теж вже нема?

Жінка заперечила рухом голови. Міліціонер в цю мить відчував себе ніби герой фантастичних книжок, які поглинав в молодості. Його світ, все те, що пам'ятав, полягло в роїнах, а він сам, перенесений в часі, опинився в іншій епосі, на іншій планеті. Але ж він читав про все це. Ті речі були знайомим, але ж… виключно в якості вигадок письменників наукової фантастики та їх похмурих, скороминущих видінь.

– Чи ми… – знову він не знав, як запитати, щоб не показатися зовсім дурним.

– Так, – підхопила його слова Потоцька. – Ми є капіталістичними кровопивцями, а комунізм пав. Практично усюди. І знову на сході нас не люблять, бо ми суверенні та вільні.

– І що, можемо, от так, вільно подорожувати Європою? Наприклад, поїхати завтра до Франції, не чекаючи на паспорт?

– Ти, краще, тримайся за стілець, – зітхнула Еля. – Паспорт отримуєш за вимогою протягом двох тижнів, і нікому немає діла, куди ти їдеш. Ніхто навіть не сміє тебе про це питати. Що до Франції… В цю мить я можу сісти в автомобіль і доїхати до самого Атлантичного океану.

– В тебе паспорт є вдома? Його не забирають?

– Вдома, але тільки тому, що відпустки люблю проводити в Африці. Польща знаходиться в шенгенській зоні, а для членів тієї зони кордонів в Європі вже не існує.

Марчін все ще не міг зрозуміти. Яка зона, та ще й шенгенська…

– Про що ти кажеш?

– Для нас все не має кордонів. Їдеш, куди бажаєш, маючи в кишені тільки посвідчення особи.

Барський потягнувся за соком, зовсім забуваючи про канапки. Тим часом Потоцька з Майхржаком помітили, що в нього тремтіла рука.

– Цим ось пластиковим прямокутником можеш одержувати гроші з банкоматів. В усьому світі. Комп'ютер на місці перераховує злоті в будь-яку валюту. А ти сам цього робити не повинен. Можеш сплачувати за все карткою, взагалі не торкатися готівки.

– Як? Я дам таке щось в Пуерто-Ріко офіціантові, і він повірить мені на слово? – допитувався Барський.

– Він принесе до твого столика термінал, зчитає картку, комп'ютер перерахує злоті на їхню валюту і зніме з твого рахунку відповідну суму. Без комісійних, без відсотків, на місці, точно в ту мить, коли ти підтвердиш, що готовий заплатити.

Той ніяк не міг повірити. Але питав далі.

– І так можна усюди? У цілому світі?

Потоцька знизала плечима.

– Якщо ти бажаєш, щоб неписьменний араб покатав тебе по Сахарі на верблюді, то краще мати пару грошів при собі. Але банкомат в пустелі я вже бачила. Можеш прожити все життя, не маючи в руці ні одного злотого.

Але ж Барський вирішив вразити її, знаходячи наступну проблему.

– А яким чудом, наприклад, в Австралії, вони знають, скільки грошей в мене є на рахунку? І як вони повідомлять мій банк, щоб той провів виплату?

– Всі операції проводяться електронним чином, комп'ютери проводять трансакції між собою.

– Але ж це повинно тривати тижнями.

– Але ж я кажу тобі, що то комп'ютерні операції. І все це триває… – вона прикусила губу, роблячи вигляд, ніби аналізує швидкість з'єднань, потім, заради кращого ефекту, почала бурмотіти: – Зараз, від Австралії до Польщі, це ж антиподи, тисячі кілометрів, забиті сервери по дорозі, і це буде тривати десь, якісь… п'ятнадцять секунд!

Барський онімів. Зиркнув, приголомшений, на Майхржака, який прислухався до його розмови з Потоцькою.

– Це вона жартує?

– Ні, каже чистісіньку правду.

Жінка-поліцейська не витримала і гнівно кинула:

– Зараз принесу сюди ноутбук, і сам побачиш, як швидко можна з'єднатися з Австралією. А може бажаєш поговорити? В тебе є там хтось? Може, бажаєш говорити і бачити його на екрані?

– "Космічна одіссея 2001", – асоціював Барський.

То був фільм, в якому він бачив подібні чудеса. Все там діялося на космічній станції, на Місяці і на Юпітері. Ну добре. А зараз це можна робити на Землі. Він глибоко вдихнув.

– Добре, що ми вирушаємо тільки ввечері, – буркнув він. – Мені ще треба укласти в голові пару справ.

Ксьондз Вебер не любив замкнутих приміщень. Тільки не в травні! Бо ж тоді теплий вітерець, зелень навкруги і тисячі запахів аж просили прогулянки по парку. Але ж ксьондз і монашка на прогулянці? Ні, це було б поганою ідеєю. Ну хто б переконав пліткарів, що це службові справи?

На щастя, сестра Юстина відрила вікно на усю ширину. Ксьондз міг насолоджуватися усіма красотами Одри з перспективи, недоступної для звичайного туриста. Всі поштові листівки з Вроцлава, любительські фото з екскурсій, рівно як і професійні, що публікувалися в альбомах, представляли вигляд з іншої сторони: від Торгівельної Зали та Національного Музею на Тумській Острів. Він же міг дивитися в зворотному напрямкові: на вкриту деревами Воєводську Гірку, яка насправді була старим оборонним бастіоном. Трохи зліва, навкоси, він бачив монументальну будівлю Воєводського Управління. Вебер посміхнувся про себе. Світська влада, як найбільше дієва, знаходилася по сусідству з іншою владою. Обидві резиденції розділяла тільки Одра.

– Я роздумую, що зробити, – сказав Вебер, слідкуючи поглядом за судном з величезним, червоно блискучим приводним колесом ззаду, яке досить швидко долало лагідну течію ріки.

– Так, святий отче, що ви хотіли сказати? – відреагувала сестра Юстина.

– Ми мусимо їм якось допомогти. При чому, конкретно.

– Отець каже про солдатів гріху? Сьогодні ввечері вони спробують ще раз почати слідство, яке роки тому вів той міліціонер.

Вебер поглянув на монашку, яка укладала тістечка на великій таці, і запитав:

– А звідки нам це відомо?

– А у нас є свої способи, – відповіла та з ноткою насмішки в голосі.

– Ніхто ж, начебто, не встановлював підслуховування на тій віллі?

– І боже борони, – підняла жінка руку в значущім жесті. – Не вистачало ще тих сатанинських пристроїв.

Вебер не аналізував психіку сестри Юстини. Він також не намагався з’ясувати, чому вона прийняла сучасні технології, такі як комп’ютеризована кавова машина, кардіостимулятор єпископа чи швидкісні машини агентів Вісімки, і в той же час вважала інші продукти цивілізації витвором рук. диявола. Як той дурний GPS, який він іноді носив у кишені, постійно