Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Матіас збагнув — насправді він від першої ж хвилини це відчував — що перед ним неабиякий детектив, набагато вищий од пересічного рівня.

— Можна мені з ним порозмовляти? — запитала вона.

— Ні, це передчасно. Він ще не зовсім отямився.

Вона зиркнула на нього через плече. Оце дівчина! Не збагнеш, як треба з нею розмовляти. То балакає нечемно, то поводиться немов пустотливе дівча!

— А чом би вам не сказати правди?

Фрер насупився.

— Що ви маєте на увазі?

— Адже ви поставили цьому чоловікові точний діагноз.

— Звідки ви знаєте?

— Мисливський інстинкт.

Він зареготав.

— Нехай буде по-вашому. Ходімо зі мною.

Архів був розташований за шість корпусів од відділення Анрі Ея. Вони прямували шпитальним двориськом, що було осяяне сонцем. Надворі підморозило. Сірі доріжки. Будинки з випуклими покрівлями. Пальми. Була недільна днина, і, попри холоднечу, їм весь час зустрічалися люди, які вийшли погуляти, — гуртами до кількох душ, що оточували одного, з поведінки якого можна було відразу здогадатися, що саме його і прийшла відвідати рідня. Анаїс Шатле відверто розглядала відвідувачів і відвідуваних. Траплялися й одинаки. Літня жінка, що колисала ляльку, якою їй служила пляшка з-під мінеральної води. Юнак, який тримав у пазурястих пальцях цигарку і щось голосно доводив сам собі. Дідуган, що молився під деревом і гладив долонями свою бороду.

— І чого у вас тут тільки не побачиш…

Дівчина не вдавала, ніби не звертає уваги на дивацтва пацієнтів, і йому це сподобалося. Зазвичай відвідувачі вважали своїм обов’язком робити кислі гримаси. Либонь, щоб заховати за ними власний страх і ніяковість. Анаїс теж боялася, та воліла дивитися небезпеці у вічі.

— У вас буває таке, що хворі тікають звідси?

— Тепер їх називають клієнтами.

— Як ото в таксі?

— Еге ж, — усміхнувся він. — Тільки звідси далеко не заїдеш.

— То бувають у вас втечі чи не бувають?

— Ніколи. Спеціалізовані клініки діють за зворотним принципом.

— Не зрозуміла.

Фрер показав їй на наступну доріжку, і вони попрямували далі. Сонце вже підбилося височенько, осяваючи все довкола яскравим промінням, що відганяло похмурі думки.

— Упродовж останніх п’ятдесяти років психіатрія працює під гаслом відчинених дверей. Завдяки нейролептикам більшість пацієнтів дістала змогу стати майже такою ж, як і решта людей. Принаймні вони можуть повернутися в родину або жити окремо під наглядом лікаря. Та багато хто воліє не покидати клініки, бо тут вони почуваються в безпеці. Вони бояться зовнішнього світу.

— Залишаються невиліковні?

— Авжеж. Хронічно хворі.

— І ніякої надії на одужання?

— У психіатрії цей термін не використовується. Інколи в стані людини, наприклад, шизофреніка, настає певне поліпшення. Решті необхідно постійно вживати ліки. За ними потрібно спостерігати, корегувати дозування, не допускати значних відхилень…

— Одне слово, напихати наркотиками.

Вони дійшли до архіву. Цегляна споруда з димарем на даху, де міг так само міститися й паровий казан або зберігатися садове знаряддя. Фрер пошукав у кишені ключі. Розмова тішила його.

— Усі зизом дивляться на наші методи лікування. Наче ми вбираємо пацієнтам хімічну гамівну сорочку. Але ж перш за все самим пацієнтам це дає полегшення. Якщо ви певні того, що ваш мозок весь час точать щури або з вами вдень і вночі балакають якісь люди, то, повірте мені, деяка млявість нітрохи не страшна.

Він одімкнув двері, застромив руку досередини, щоб увімкнути світло. Його охопив азарт — неділя, будиночок на відлюдді, чарівна працівниця поліції поруч… Наче подруга з дитинства, яку він веде до свого куреня в садку.

Анаїс Шатле мовчки розглядала приміщення. Завідувачка архіву довго провадила підпільну війну проти стружкових плит, ламп денного світла і килимового покриття. І потроху перетягла сюди всі шпитальні меблі з натурального дерева — шафи для книг і картотек, полиці й усе таке. Тому тут панувала тепла, майже хатня атмосфера, що схиляла до медитації й була просякнута пахощами виняткової охайності.

— Зачекайте мене тут.

Вони стояли в читальному залі, поміж шкільними партами і стільцями у стилі Жана Пруве. Фрер пройшов до самої бібліотеки: довгі шереги полиць, напхом напхані спеціальною літературою, монографіями, томами дисертацій із саморобними палітурками, медичними журналами за останню сотню років. Матіас достеменно знав, де шукати потрібні книги.

Повернувшись до читальної зали, він побачив, що Анаїс сидить за столом, і те видовисько захопило його: гарна була ця мотоциклістка, у джинсах і шкірянці, й так вона контрастувала з м’яким затишком цієї кімнати… Він узяв стільця і сів напроти Анаїс, поклавши перед нею обрану літературу.

— Гадаю, в Мішелля — чи в людини, що видає себе за нього — яскраво виражена реакція втечі.

Анаїс широко розплющила свої темні очі.

— Спершу я вирішив був, що ми маємо справу із синдромом ретроградної амнезії. Це класичний випадок утрати пам’яті, тобто особистої, персональної пам’яті пацієнта. Уже наступного дня після надходження до пацієнта почали повертатися спогади. Минуле начебто потроху спливало на поверхню. Та насправді відбувався протилежний процес.

— Протилежний процес?

— Наш ковбой не згадує, а вигадує. Створює собі нову особистість. Ми називаємо це явище психотичною, або дисоціативною, втечею. У психіатричному жаргоні є ще один термін — синдром «пасажира без багажу». Це дуже рідкісна патологія, хоч і відома ще з ХІХ століття.

— Поясніть, будь ласка.

Фрер узяв першу книжку з тих, які приніс, погортав її (вона була англійською) і розгорнув на потрібному розділі. Обернув книгу, щоб Анаїс могла прочитати її назву — «Лабіринт особистості». Автор — такий собі Мак-Фелд із Шарлоттського університету, штат Північна Кароліна.

— Деколи трапляється, що людина, яка зазнала потужного стресу або була приголомшена, звертає за ріг вулиці й раптом губить пам’ять. Згодом їй починає здаватися, наче вона щось і згадує, та насправді вона створює собі нову особистість і нове минуле, аби лише не повертатися подумки до того, що скоїлося з нею. Це своєрідна втеча, але ніби втеча в самого себе.

— А така людина усвідомлює, що вона робить?

— Ні, не усвідомлює. Мішелль, наприклад, щиро вірить, що він згадує подробиці свого життя. Хоча він просто міняє свою шкуру.

Анаїс замислено погортала книжку, навіть не намагаючись щось там прочитати. Вона міркувала. Матіас уважно спостерігав за нею. Вуста її були міцно стиснуті. Раптом вона кліпнула. Щось підказувало йому: їй відомо, що таке психічний розлад. Раптом вона звела на