Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

Анаїс підвелася, даючи всім на здогад, що інструктаж скінчився. Пора до праці. Поліцаї попрямували до дверей.

На порозі Ле Коз зупинився й озирнувся.

— Мало не забув. Знайшли того чолов’ягу з вокзалу. Отого, що втратив пам’ять.

— Де?

— Поруч. Клініка П’єра Жане. Він у них у божевільні.

Скінчивши опівдні обхід пацієнтів і давши необхідні вказівки у відділенні швидкої допомоги, Матіас Фрер знову сів до комп’ютера. Йому кортіло перевірити відомості, отримані від Паскаля Мішелля. Спершу він, як і напередодні, проглянув телефонного довідника. В Оданжі, район Аркашона, ніякого Паскаля Мішелля і близько не було. Він зайшов на сторінку медичної довідково-інформаційної системи. Чоловіка з таким іменем і прізвищем ніколи не лікували в жодному департаменті Аквітанії, як, утім, і на решті території Франції. Фрер зателефонував до секретаріату лікарні й попросив чергового адміністратора перевірити інформацію в базі даних системи соціального забезпечення. Але про Паскаля Мішелля там нічого не було.

Фрер повісив слухавку. Надворі зчинилася веремія — пацієнти грали в петанка[5]. Чутно було гупання куль і регіт. Із голосів можна було легко визначити, хто саме бере участь у турнірі.

Він знову сягнув рукою до телефона і подзвонив до мерії Оданжа. На тому кінці ніхто не брав слухавки. Неділя. Він набрав номера місцевої жандармерії. Упевненим голосом, пересипаючи мову медичною термінологією пояснив, що йому потрібно, і без труднощів дістав відповідь. Оданж — маленьке містечко, і тут добре знали всіх працівників мерії. Жінка на ймення Елен Офер ніколи в ній не працювала.

Фрер подякував жандармам. Інтуїція його не підвела. Підсвідомість ковбоя спотворила його спогади або створила на місці провалу штучні. Діагноз потроху уточнювався.

Матіас знов увійшов у мережу і відкрив кадастр Кап-Ферре. Зі сторінки, присвяченої об’єктам, що будувалися в місті та на його околицях, він виписав назви всіх фірм, знайшов у мережі імена їхніх власників і начальників будов. Прізвище Тібодьє не промайнуло жодного разу.

Надворі так само гупали кулі, лунав радісний або засмучений галас, що інколи супроводжувався безпричинним реготом. Задля годиться Фрер перевірив останні зізнання Мішелля. Батько його народився в Марсаці, «селі біля Аркашона», а мати тримала на головній вулиці бар із тютюновою крамничкою. Ретельно вивчивши карту краю, він не знайшов села з такою назвою.

Фрер ще раз пробіг очима по карті, пописаній географічними назвами. Аркашонський басейн, Пташиний острів, мис Ферре, Пілатова дюна… Ковбой збрехав, та ключ до його таємниці треба було шукати десь тут.

Задзеленчав телефон. Медсестра з приймальні швидкої допомоги.

— Вибачте, що потурбувала, пане лікарю. Намагалася додзвонитися вам на мобільник, але…

Фрер зиркнув на годинника: 12.15.

— Моє чергування розпочинається о першій.

— Так, але до вас тут прийшли.

— Де це «тут»?

— Тут. У відділенні швидкої допомоги.

— І хто ж це?

— Поліція, — помовчавши, відказала медсестра.

Працівниця судової поліції міряла кроками хол приймальні. Невисока на зріст, коротко підстрижена, у шкірянці, джинсах і мотоциклетних черевиках, як-от у пісні. Шкода, що вона не народилася хлопцем. При цьому її обличчя, попри мокрі пасма кіс, що чорними водоростями поприлипали до щік, вражало красою. «Серденятко», спало йому на думку старосвітське слово.

Фрер назвав своє прізвище. Жінка привітно сказала:

— Добридень, я капітан Анаїс Шатле.

Матіас насилу зумів приховати подив. Від цієї дівчини віяло непереборною, просто-таки магнетичною привабою. Її присутність неможливо було ігнорувати, надто вона інтенсивна. Такі не підкоряються обставинам, а домагаються, щоб обставини улягали їм. Фрер декілька секунд розглядав її.

Обличчя ляльки з минулого сторіччя. Широке і кругле, з надто білою шкірою, наче вирізане з паперу, а на ньому рішучим жестом намальовані риси. Зграбні рожеві вуста схожі на полуничку у вазочці з цукром. На думку спали ще два слова, вочевидь не пов’язані поміж собою: «крик» і «молоко».

— Ходімо до мого кабінету, — тоном досвідченого джиґуна сказав він. — Там нам ніхто не заважатиме.

Дівчина мовчки рушила до дверей. Рипнула шкіра її куртки. Фрер помітив квадратне руків’я пістолета під полою. І збагнув, що помилився. Гадав, що розмовлятиме з гарненькою дівчиною, а його чекала бесіда з капітаном поліції.

Вони попрямували до відділення Анрі Ея. Працівниця поліції зиркнула на гравців у петанк. Психіатр помітив її нервозність, її приховану тривогу. Вона була не з тих, кого лякає вигляд психічно хворих людей. Швидше це місце збудило в ній якісь прикрі спогади…

Вони увійшли до будинку, поминули хол приймальні й підійшли до кабінету. Фрер зачинив двері й сказав:

— Може, кави? Або чаю?

— Ні, дякую.

— Можу поставити чайника.

— Дякую, не варто, я ж вам сказала.

— Сідайте.

— Сідайте ви! А я й постою.

Він усміхнувся знов. Застромивши руки в кишені, вона намагалася видаватися грізною, та залишалася тим, ким і була, — дівчиною. Усе воно мало зворушливий вигляд. Він обігнув стола і сів. Вона не рухалася з місця. Його знову вразила її молодість: він не дав би їй більше двадцяти років. Вона таки була старша, та всією своєю поведінкою скидалася на студентку чи принаймні нещодавню випускницю університету. Крик. Молоко. Ті два слова знай крутилися в його голові.

— Чим я можу допомогти вам?

— Позавчора, вночі з дванадцятого на тринадцяте число, до вас припровадили чоловіка із втратою пам’яті. Його знайшли на вокзалі Сен-Жан, на залізничних коліях.

— Авжеж.

— Ви розмовляли з ним? До нього повернулася пам’ять?

— Та не зовсім.

Дівчина ступнула декілька кроків.

— Учора ви телефонували лейтенантові Пелясу на мобільник. Сповістили, що хочете провести сеанс гіпнозу. Провели?

— Так. Сьогодні вранці.

— Пощастило щось дізнатися?

— Пацієнт згадав деякі деталі свого минулого, та я їх перевірив і з’ясував, що вони не відповідають дійсності. Мені… — він замовк і рішуче поклав долоні на стіл. — Капітане, я не зовсім вас розумію. Чому ви ставите ці запитання? Лейтенант Пеляс сказав, що від сьогодні він продовжить розслідування цієї лихої пригоди. Ви працюєте разом із ним? Чи, може, у вас з’явилося щось нове?

Вона пустила повз вуха його запитання.

— Як вам здається, в нього справді амнезія? Він не симулює її?

— Стовідсоткової гарантії я вам не дам. Ніхто вам її не дасть. Але у мене враження, що він каже правду.

—