Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– Ви досередини увійшли?

– Навіть і не зблизилися! Такого жару я ніколи в житті не чув.

Макабра на хвильку знизив голос.

– Там не можна було підійти на півтори десятки кроків до кожної зі стін. Брови та вії горіли, там не можна було повітрям дихнути.

Майхржак кивнув. Потоцька тяжко впала на сидіння.

– Всі палати в будинкові для божевільних запирають же ж з зовні, правда?

Обидва підтвердили.

– Але ж хтось по дворові хтось бігав.

– А холера їх знає, хто. На вигляд – хворі.

Еля безпомічно закусила губи.

– Якби я хотіла спалити лікарню, я могла б надіти піжамку та халат. По справі втекла б з місця акції, не будячи ніяких підозр.

– Вважаєш? – допитувався надінспектор.

– Сама не знаю. Ті двоє, що мене атакували, були вдягнені звичайно. У все чорне.

– В них було інше завдання.

– Господи… там же насправді всі згинули.

Макабра явно розсердився.

– З телевізора довідаємося, – рявкнув він. – І вже скоро.

– А з якого це часу в слідчому арешті встановлюють телевізори? – блискавично огризлася Еля.

– Так, спокійно, спокійно, – втрутився Майхржак. – Нас там не було.

– А ось цей тип біля мене? Випариться мов камфора?

– Перестань вже, до холери… – Знову розсерджений, він зиркнув за себе. – І зараз ось це…

– Що? – кинула Потоцька.

– Ми його мусимо викрасти! Ми!

– Це ти з глузду з'їхав, правда? – спитала Потоцька, ще більше накручена.

– Тоді віддамо його до рук представників влади, він почне сипати…

– В такому стані. Не почне.

– Божевільня. Але ж не та, спалена. Друга знаходиться в цьому автомобілі.

Потоцька не витримала і, насміхаючись, запропонувала:

– То може віддамо його офіційно як єдиного врятованого в ході нашої операції. А?

– Ненормальна! Якої операції? Де є щось в письмовому вигляді, що була якась наша акція?

– Адміністрація в поліції нам допоможе.

– І що ти зможеш відповісти на проте питання внутрішнього відділу: а чого це пані стирчала в кущах ніччю, чекаючи пожежу?! І друге питання: чому пані нічого не зробила, щоб уникнути трагедії. Не повідомила служби, не визвала підтримки, не оголосила готовності в усьому регіоні? – хотів знати Майхржак.

– Бо я не знала про пожежу, – наївно відповіла поліцейська.

– І власне тоді почнуться питання: а що, в такому разі, пані знала, що пані…

Цей абсурдний обмін питань перервав їм Макабра:

– Тут зараз почнеться операція "шукаємо цапа–відбувайла". І кого вони мають під рукою?

Потоцька витерла піт з чола.

– Нас розмажуть, мов масло по бутерброду, – тягнув сержант. – А точніше, як тюремний маргарин.

– То що ми робимо? – заверещала дівчина, якій всі ці спекуляції вже надоїли.

Чоловік в халаті зітхнув и порушив головою. Еля інстинктивно почала шепотіти, якби то мало якесь значення.

– То що робимо? – повторила вона.

– Ми повинні його знову викрасти.

– А де ми будемо його тримати?

Питання Потоцької прозвучало дуже логічно.

Але ж для Майхржака акурат, все було ясно.

– Макабра живе з жінкою та дітьми, а якщо ми типа поселимо в будиночку на дачі, все відразу стане всім відомим. Я живу в блочному будинкові, так що відпадає. Це тільки ти маєш велику віллу від родичів, вона оточена деревами, на узбіччі, ще й в шикарній дільниці. Туди ніхто носа не суне.

У Елі було велике бажання прикласти йому по довбні.

– Дякую тобі красно, все ще шепотіла вона. – А потім що? Хто буде його пильнувати?

– А він що – якийсь десантник? Стражників потребує?

Еля затисла кулаки. От щоб виздихав той довбаний чоловічий шовініст. Як до діла, то краще все спихнути на плечі жінок. Звичайно. Бо це ж легше за все.

– А знаєш що? Одного з тих викрадачів я розложила термосом. Але другого зробив цей ось тип, хоча був, делікатно кажучи, в стані неповної свідомості.

– От холера! – Майхржак повернувся на сидінні і нахилився до заду. – В такому випадку я до тебе в'їжджаю. Якби хтось що балакав в управлінні, скажемо, що у нас роман.

У Потоцької опали руки.

– Спасибі тобі велике ще раз.

– У тебе і так репутація вертихвістки, – Майхржак був щирим до болю. – А у мене репутація залицяльника. Так що все пасує.

І трудно було відмовити логіки його виводам. Властиве, вона навіть і не злилась на чоловіка. Скоріше, на розповсюджений шовінізм. Як знімає жінку (хоча, якже, знімає; скоріше за все, це його знімають), то о'кей. А от якщо це робить жінка, тоді вона повія, вертихвістка, шльондра, одним словом – велика дірка.

– Почекай, лікар казав, що цього пацієнта зовуть…

– Марчін.

– О! – Майхржак схопив ледь притомного чоловіка за плече і тряхнув. – Марчін, проснись!

– Так нічого не зробиш.

Потоцька була скептичною, але ж надінспектор волав далі.

– Раз ти кажеш, що з нього такий командос… Марчін!

Чоловік легко порушився. Він був досить красивим. Потоцька помітила це тільки зараз. Темні, ледь сивіючі волоси, правильні риси обличчя, довгі, ледь не жіночі вії.

– Марчін! А як тебе власне звуть?

От цього не знали навіть лікарі. А тепер ще ті його накачали. Поліцейська була скептичною.

– Е там. Завідуючий казав, що шок може його забити, але ж може і допомогти.

– Марчін! А як твоє прізвище?

– Барський, – прозвучала відповідь, і це так шоковало, що всі сиділи в ступорі добру хвилину.

– Як? – обернувся Макабра, вириваючи їх зі стану здивування. – Рабський?

– Барський.

Майхржак знову схопив хворого за плече.

– Марчін, от скажи, ти військовий? Ну! Скажи! Ти військовий?

– Міліціонер, – почули всі, і голова чоловіка знову полетіла вбік, опираючись в шибу.

Здивовані, всі знову сиділи мовчки. Тишу перебив тільки Макабра:

– От же, курка варена, штука! Колега по професії трапився.

Сестра Юстина вже давно навчилася блискавично перевдягатися, і хоча робила в темряві, вона була певна, що кожна деталь такого старомодного одягу, як ряса, була у повному порядку. Більш за все її непокоїло, яким чином розбудити ксьондза Вебера. На щастя, той не спав. Скоріше за все, він ще й не лягав. Побачивши сестру, він підвів голову.

– І