Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– Крисек, це ти? – питання прозвучало в неї за спиною.

Потоцька інстинктивно завмерла. Не нахилялася, не ховалась, їй не хотілося навіть шелеснути. Чорт, як же звуть Макабру? Може і Крисек. Але ж чи був то голос Майхржака? В паніці вона не мала ні найменшого поняття. Де ж свисток? Ага, сама ж сховала його до карману куртки, так що зараз не могла його вийняти. Витвір найновішої технології, який захищав від усього навкруги, шелестів, як колишня "болонья". Дівчина затримала дихання. Очі поволі звикали до темряви. І через хвилю вона побачила їх. А власне, навіть не їх, а відблиск вогню на обличчях. Троє чоловіків. Один поволі підходив все ближче. Вона не могла бачити, чи є в нього зброя в руці. Той зближався крок за кроком, поволі і дуже обережно. Двоє з них були вдягнені в чорне, але ж вогонь виразно відбивався від облич. А от її крилося в темряві. Потоцька одерев'яніла від жаху. Але ж вперше в житті дякувала Богу за те, як виглядає. Адреналін швидко наповнив їй мозок. Ще один крок чоловіка, і ще один… Вона розмахнулася і з усієї сили вдарила його металевим термосом по голові. Той застиг на секунду, закриваючи обличчя. Потоцька зробила крок уперед і коліном провела удар в пах. Ударений застогнав і опустив долоні, а тоді дівчина провела другий удар, знизу, тримаючи термос обома руками. Чоловік отримав у підборіддя і повалився назад, як персонаж мультфільму. Але ж обернутися, щоб втекти, Потоцька не встигла. Другий з чоловіків напевне був десантником. Він підскочив до неї так швидко, що дівчина не могла навіть заслонитися. Удар в живіт її буквально паралізував. Вмить Еля забула про всі тренінги, які пройшла, і як кожна жінка просто заверещала:

– Рятуйте! На поміч…

Другий удар послав її на землю. Чоловік нахилився над нею.

– Поможіть… – простогнала та.

І в цей момент сталося чудо. Третій чоловік теж швидко зблизився і вдарив нападника по потилиці. Потоцька оніміло дивилася, як тіло зловмисника падає на землю. Третій ще й поправив напад ногою, раз і другий. Незважаючи на дезорієнтацію, Еля намагалася встати. Вражена, вона помітила, що її рятівник вдягнений в піжаму та халат. Холера! Це ж може бути той самий тип, якого хотіли викрасти. Оце номер. Чоловік хитався. У нього було не зовсім притомне обличчя, під впливом імпульсу він мусив діяти інстинктивно. Потоцька схопила його за руку і, мало не блюючи від болю, потягла до глибини лісу. Вони ледь йшли. Викрадачі явно чимось його накололи. Чоловік ступав невпевнено, власне, як би не Потоцька, він явно б врізався в якесь дерево. У неї теж плуталися ноги, але ж з зовсім іншої причини. Та на диво, адреналін допоміг їй зібратися. В просторі вона вже орієнтувалася і знала, де стоїть їхній автомобіль.

– Це ти? – почула вона через момент голос Майхржака.

– Спокійно, – відповіла йому Потоцька.

– Де ти стільки часу шалалася?! Нам треба валити звідси!

– Та хай їх всіх холера візьме. На хвильку затрималася, щоб дати їм урок. А ви, знайшли щось? – невинно спитала Еля.

– Нічого. Біжимо.

– А я ось відбила жертву викрадення з рук тих бандитів, – саркастично сказала Еля, не зважаючи на підганяння.

І це їх замурувало. Причому, серйозно, раз Макабра відважився запалити ліхтар.

– Ой, бля…

– Я є…

Довгий час вони стояли без слова і не могли зібрати думок.

– Але ж пострілів не було чути, – почав на кінець Майхржак.

– А я тих десантників голими руками перебила, – буркнула Потоцька, вдаючи байдужість. – Ті уроди так ще й валяються там.

Обох поліцейських знову заціпило. Але ж незнайомець в халаті, що ледь стояв на ногах, був стовідсотковим доказом того, що Потоцька казала правду.

– Добре, давайте валити звідси, – сказав Макабра, сідаючи за кермо. – Елька нехай бере мужика на заднє сидіння

"Елька"? "Елька?". Потоцька рвучко підняла голову. Сержант говорив про неї по імені. Вона закусила губи. Незважаючи на рвучий внутрішності біль, вона почула себе значно краще. Вона спробувала відкрити двері, але щось не давало їй натиснути на ручку. Дівчина підняла руку і тихо розсміялася. Вона й досі тримала сталевий термос. Але ж зараз у нього на боці була солідна вм'ятина.

Макабра вів автомобіль певне і не дуже шибко. Незважаючи на глибоку ніч, в ситуації, що склалася, йому не хотілося порушати правила. Як тільки це стало можливе, він звернув вбік, щоб з'їхати з головної дороги, ведучої до Вроцлава. Коли доїжджали до наступного роз'їзду, він зміняв напрям. На щастя, автоматична скриня швидкостей давала йому можливість блискавичного перепрограмування навігаційного комп'ютера.

Чоловік в лікарняному вбранні не виходв з якогось дивного напівсну, ліниво реагуючи на зміни керунку їзди. Ні, він не був повністю непритомним, бо намагався якось влаштуватись, суючи голову між шибою та заголовком. Але ж він і зовсім не реагував на тихі уваги людей в автомобілі.

– Ісус і Діва Марія, так що ж це було, до холери? – Потоцька нахилилася до чоловіків, що сиділи спереду.

– Не маю ні найменшого уявлення.

Майхржак був розлютований до границь можливостей. Він власне намагався передбачити всі наслідки того, що три поліцейських на службі викрали не дуже притомного чоловіка, а при оказії ще й згоріла лікарня з пацієнтами всередині.

– То що ж то було? – все повторювала Потоцька.

– Кур… Ну звідки я можу знати?

– Вони хотіли його викрасти? І все там підпалили?

Майхржак знизав плечима. У нього це теж не містилося в голові. Затирання слідів – о'кей. Але ж, бля, настільки жорстоке? Забити скільки то людей, щоб не вийшло на яв, що одного викрали? Істинний ідеал з підручника виродка. Трупів ніхто рахувати не стане, не буде ніяких документів, жодних свідків. Більш ефективним могло бути тільки скидання туди атомної бомби через хвильку після операції. Тоді ніхто не світі не помислив би, що річ біла тільки в одному–однісінькому чоловікові. І ким він, до холери, є?!

– А ті люди на дворі, хто вони? – допитувалася поліцейська.

– Хіба якісь хворі. Не