Солдати гріху - Анджей Зем'янський
Сержант кивнув головою.
– Потрапимо, – тихо сказав він. – Більше за все я боюсь, що дехто не потрапить вночі назад до автомобілю. Особливо, як щось почнеться.
Потоцька зашипіла мов шалена кішка.
– Ви за себе кажіть. А я потраплю.
– А ти багато разів бігала лісом вночі? – буркнув надінспектор.
– За себе кажи, – повторила Еля.
– А ті тонни припасів, які купила собі в спортивному магазин?
– А що? Ти вважаєш, що стану сидіти в дикому лісі в літній сукні? Я купила штани, чорну куртку і…
Не скінчила, Майхржак закинув наступне підступне запитання:
– І? Що там брякало у сумці?
– Контейнери з засобами проти комарів, комах, мурашок, кліщів і… І таке різне.
Сержант тільки крутив головою.
Майхржак блискавично підірвався, одночасно витягуючи пістолет. Щось продиралося в заростях з галасом, сопінням та шелестом. Він тяжко зітхнув і сховав зброю. Потоцька мало не впустила термосу з кавою, за яким добру годину тому пішла до автомобілю.
– Чорти б їх всіх забрали! Тут всюди ями та коріння.
– Знаєш, чому я тебе не застрелив? – спитав Майхржак.
– Чому? – дівчина була явно зацікавлена.
– Бо десь метрах в п'ятнадцяти пересувається хмара концентрованого смороду засобів проти комах.
– Ага! Скажи це ще тим комахам, яким той сморід глибоко до сраки. – Макабра сповз зі спостережного пункту на похилій гілці найближчого дерева. – А кава ще тепла? – спитав він.
– Окріп, – обурено відповіла Еля.
Термос в неї був від батька, родом він був з розпродажу майна якоїсь армії, і був він супер. Сталевий, зі спеціальною ручкою, важкий як сотня чортів, ним можна було бруківку забивати, але ж температуру він утримував краще за сучасні хай–техи з магазинів, де ціни починалися від чотирьох цифр.
– Щось тут змінилося? – агресивно спитала вона.
Всі троє сховалися за невеличким пагорбом, віддаленим від зовнішньої огорожі метрів на двадцять. Центр був дуже добре освітлений; окрім двох рядів ліхтарів, кожен з будинків комплексу мав ще освітлення над вхідними дверима. Під'їзди були теж добре видними з цієї сторони. З тилу, де вид заслоняли будинки, вони ніяких акцій не очікували, схил з тієї сторони був дуже крутий, щоб ризикувати. Так що теоретично вони мали досконалі умови для спостереження.
– Що?– Майхржак мотнув головою, якби тільки що прийшов то тями.
– Я питала, чи щось змінилося?
– Так. Кількість комарів, що пролітають справа наліво збільшилася у ступені, що будить найбільше занепокоєння.
Сержант віддав дівчині пусту кришку від термосу.
– І справді – окріп. Кава – супер!
– Я теж попрошу, – Майхржак затримався в половні руху. – Гляньте, – показав він рукою в напрямку лікарні.
Всі швидко повернулися туди. Головний будинок, там, де знаходилися палати хворих, був у вогні. Він не тлів, не запалав, не димив. Просто став весь у вогні. У Потоцької виникло враження, буцімто все це їй сниться. Вона ж дивилася в ту сторону буквально дві секунди тому.
– Що?... Що?... Коли це сталося? Яким чином?
Всі стояли, шоковані, навіть не знаючи, а як реагувати. Вони не могли повірити в те, що бачили. До них не доходив ніякий галас, не було ніякого тріску деревини, що горить, зовсім нічого.
– О, той другий – теж. – Сержант витяг руку в сторону адміністративного будинку, в якому мешкав завідувач та решта персоналу. – Я їбу…
Майхржак і Потоцька подивились один на одного. Зробилося значно видніше.
– І що далі? – спитав надінспектор.
Дівчина тільки стисла плечима.
– А всередині ж люди, чи ні?
Чоловік підтвердив, кивнувши головою.
Всі троє дивилися на пожежу, як скам'янілі. Сержант, хіба, не міг повірити в те, що бачить.
Майхржак витяг з кишені мобільний телефон.
– Мабуть, подзвоню пожарника.
– Але ж не зі свого телефону.
– Звичайно ж, що не з свого.
– У них буде записаний твій голос.
– То що мені робити? Надіслати їм SMS? – допитувався поліцейський.
Схвильований, він розкрив свій мобільний телефон.
– Чорт, а до того ще й не в зоні зв'язку.
Потоцька витягла і свій апарат.
– Курка варена… І я теж не в радіусі доступу.
Один лише Макабра не поліз до кишені. З якоюсь фаталістичною зреченістю він лише махнув рукою.
– Вони включили глушіння, – буркнув сержант. – Професіонали довбані.
– Але ж там люди…
Якийсь потворний крик, що дійшов до них від сторони будинків, несподівано перервав цю абсурдну ситуацію та вирвав всіх трьох з ступору. Вони кинулися уперед. Півтора десятки кроків та огорожа. Двометрова, щоб її, з сітки з дуже малими отворами, щоб вставити туди черевик. Для обох чоловіків огорожа перешкодою не була: підскок, захват верхнього краю, перекид руки, а потім і ніг – і вони вже були на другій стороні. Потоцька ж тільки пнула сітку ногою. Але ж то нічого не дало. Розлючена, дівчина рушила до брами. Щось – або аварія, або вогонь – дійшло до трансформаторів і привело до того, що світло ліхтарів почало мерехтіти. Немовби в гігантському стробоскопі, Потоцька побачила якісь постаті у дворі будинку для хворих – рухалися вони хаотично, хтось горів. Потоцька минула відкриту браму. Краєм ока зауважила, що будиночок сторожі був пустий. Дівчина бігла далі, коли хтось схопив її за плече.
– Валимо звідси.
Макабра в дрижачому світлі був неначе зомбі.
– А вони?
– Ми тут вже нічим не зарадимо, а як нас схоплять – то могила.
Він потягнув Потоцьку через браму в сторону лісу.
– Швидше, псякрев! Олек побіг далі по дорозі, може щось винюхає.
– Але ж там люди…
– Були. Зустрічаємося через декілька хвилин біля машини. Я піду по цій лівій стежці. – Потоцькій він указав протилежний напрямок. Ще дав їй свисток. – Пам'ятай, зброєю не користуватися. Коли що, свисти, ми будемо близько. І, може, ще їх дістанемо.
– Кого? – допитувалась дівчина.
– Тих, хто все це зробив. Як побачиш їх, свисти та втікай. Ну, швидко!...
Через секунду вона залишилася одна перед стіною лісу. Інстинктивно обернулась дозаду. Господи Ісусе! Електричне світло згасло, але ж і далів було досить ясно. Пожежа розходилася блискавично. Дівчина рушила поміж дерева. Несподівано вона втратила всю свою зарозумілість. Вона навіть не була впевнена, чи знає, де знаходиться їхня машина. Потоцька не могла зібрати
