Чотири після півночі - Стівен Кінг

Дейв простягнув руку й ухопив Сема за зап’ястя з несподіваною силою.

— Якщо ти справді так думаєш, то ти не почув ані слова з того, що я розповів. Ти ні в чому не винен. На моїй совісті смерть Джона Павера і двох малих дітей — не кажучи вже про кошмари, від яких потерпали не знаю скільки інших дітлахів, — але я теж не винен. Насправді ні. Я не збирався ставати супутником Арделії Лорц, так само як і не готувався тридцять років змагатися з пляшкою. Так сталося. Але вона має на мене зуб, тож повернеться по мене, Семе. Якщо мене не буде поруч із тобою, коли Арделія з’явиться, то вона навідає мене першим. І не мене одного. Сара правильно казала, Семе. Не мені з нею треба триматися біля тебе, щоб захистити, а нам трьом треба триматися купи, щоб захистити одне одного. Хіба ти не розумієш? Адже Сара знає про Арделію. Якщо та ще й не знає цього, то довідається, коли з’явиться цієї ночі. Вона хоче вирушити з Джанкшн-Сіті під твоєю маскою, Семе. Гадаєш, вона залишить тут живих свідків, що знають її нову машкару?

— Але…

— Ніяких «але», — перебив Дейв. — Урешті-решт, усе сходиться до дуже простого вибору, такого, що його зрозуміє навіть такий старий заливаха, як оце я: або ми зустрінемо її разом, або загинемо від її рук. — Він нахилився вперед. — Якщо ти хочеш врятувати Сару від Арделії, Семе, забудь про геройство і почни згадувати, хто такий твій бібліотечний полісмен. Ти мусиш. Бо я не вірю, що Арделія може взяти будь-кого. У цій справі тільки один збіг, але він смертельний: колись у тебе теж був бібліотечний полісмен. І ти повинен згадати.

— Я намагався, — сказав Сем, але знав, що це неправда. Бо щоразу, як його думки зверталися до

(ходи-но зсі мною, зсинку… я з поліцсії)

того голосу, він тікав геть. Сем відчував смак червоної лакриці, якої ніколи не куштував і яку завжди ненавидів… і це все.

— Ти повинен спробувати наполегливіше, — сказав Дейв, — інакше надії нема.

Сем набрав повні груди повітря й видихнув. Дейвова рука торкнулася його шиї ззаду й легенько стиснула її.

— Це ключ до всього, — сказав Дейв. — Може, ти навіть побачиш, що це ключ до того, що турбувало тебе все життя. Ключ до твоєї самотності й твого смутку.

Сем злякано подивився на нього. Дейв усміхнувся.

— О так, — мовив він. — Ти самотній, смутний і закритий для інших людей. Ти говориш усе правильно, але далі слів справа не йде. Аж до сьогодні я був для тебе ніким іншим, як просто Паскудним Дейвом, що приходить раз на місяць забрати газети, але такий, як я, багато бачить, Семе. Особливо коли бачить подібного собі.

— Ключ до всього… — Сем замислився. Він міркував, чи існують такі речі насправді, поза межами популярних книжок і фільмів, населених Хоробрими Психіатрами й Стурбованими Пацієнтами.

— Це правда, — наполягав Дейв. — Такі речі страшні своєю владою, Семе. Я не звинувачую тебе в тому, що ти не хочеш його шукати. Але знай, ти можеш знайти його, якщо захочеш. Цей вибір за тобою.

— Цього ти теж навчився в АА, Дейве?

Дейв усміхнувся.

— Ну, про це тут також говорять, — сказав він, — але, здається, саме цю частину Програми я знав завжди.

Наомі знову вийшла на ґанок. Вона усміхалася, а її очі блищали.

— Хіба вона не прекрасна? — тихо спитав Дейв.

— Так, — сказав Сем. — Без сумніву. — Він ясно розумів дві речі: що він закохується і що Дейвові Данкану це відомо.

3

— Вони так довго перевіряли, що я вже почала хвилюватися, — зауважила вона, — але нам пощастило.

— Добре, — сказав Дейв. — Тоді ви двоє рушайте до Стена Соумза. Бібліотека впродовж навчального року й досі зачиняється о восьмій, Саро?

— Так, я майже переконана, що так.

— Тоді я зайду туди десь о п’ятій. Зустрінемося біля заднього входу, коло вантажної платформи, між восьмою і дев’ятою. Що ближче до восьмої, то краще — і безпечніше. Заради Бога, намагайтеся встигнути.

— Як ти зайдеш усередину? — спитав Сем.

— Та вже якось зайду, не переживайте. Рушайте вже.

— Може, нам зателефонувати цьому Соумзу звідси? — запропонував Сем. — Щоб упевнитися, що він буде вдома.

Дейв похитав головою.

— Це не допоможе. Стенова дружина покинула його й пішла до іншого чотири роки тому, казала, що він одружений на роботі — непоганий привід для жінки, котра захотіла щось для себе змінити. Дітей у нього нема. Він точно стирчить у полі. Ідіть-бо вже. Не марнуйте час.

Наомі нахилилася й поцілувала Дейва в щоку.

— Дякую, що розповів нам, — сказала вона.

— Я радий, що зробив це. Мені дуже полегшало.

Сем почав було підносити руку, щоб подати її Дейвові, але передумав. Він нахилився до старого й обійняв його.

4

Стен Соумз був високим кістлявим чоловіком із сердитими очима, що горіли на лагідному обличчі, чоловіком, що встиг по-літньому засмагнути, хоч календарна весна ще не тривала й місяця. Сем і Наомі знайшли його в полі за будинком, як Дейв і казав. За сімдесят ярдів від заляпаного грязюкою Стенового «Рототилера»[249], що дирчав на холостому ходу, Сем побачив щось схоже на ґрунтову дорогу… але оскільки на одному її кінці стояв невеликий, закритий брезентом літачок, а на іншому тріпотів на іржавій жердині конус вказівника вітру, він здогадався, що це і є єдина злітна смуга аеропорту Провербії.

— Не можу, — сказав Соумз. — Цього тижня треба обробити п’ятдесят акрів, і, крім мене, цього ніхто не зробить. Вам треба було подзвонити за два-три дні.

— Це нагальна справа, — мовила Наомі. — Ситуація критична, містере Соумз.

Він зітхнув і розвів руками, ніби хотів охопити ними всю свою ферму.

— Хочете знати, що таке критична ситуація? — спитав він. — Це те, що наш уряд робить із фермами, як-от моя, і з людьми, як я. Оце справжня критична ситуація, кузька її зжери. Слухайте, у Сідар-Репідс живе один хлопець, що міг би…

— Ми не маємо часу, щоб їхати в Сідар-Репідс, — сказав Сем. — Дейв говорив нам, що ви, мабуть…

— Дейв? — Стен Соумз розвернувся до нього з більшою уважністю, ніж виявляв раніше. — Який-то Дейв?

— Данкан. Він сказав, що настав час заплатити за ті бейсбольні м’ячі.

Соумзові брови опустилися. Його долоні стиснулися в кулаки, і на якусь мить Сем подумав, що фермер зараз угріє його. А той раптом засміявся і похитав головою.

— Скільки років минуло, і от Дейв Данкан вискакує, як чорт із мішка, з моїм несплаченим векселем у руці! Хай йому