Солдати гріху - Анджей Зем'янський

– Свиничка[11]! Там, там! Свиничка. Затримай!

Дівчина блискавично прийшла в себе, уявляючи собі на дорозі бандита з шматом кабелю в свинцевій оболонці в руці. Але ж ні. Надінспекторові вдалося помітити на стоянці при дорозі гриль з безсмертною ковбасою, смаженою в хмарі вихлопних газів від проїжджаючих машин. Звідсіля і назва, хоча і не дуже адекватна, тому що бензин вже був без свинцю.

– Ви що, збираєтесь їсти цей шайзфуд? – спитала вона, зрештою, без потреби, бо коли Макабра зупинився пообіч на піску, обидва чоловіки вискочили назовні блискавично, немов на тренуванні з аварійної евакуації.

– Мені, будь ласка, дві, – замовив Майхржак. – Більш припалені. І пиво!

– Концесії не маємо. Є тільки безалкогольне.

– Добре. Тоді мені з семивідсотковим вмістом без алкоголю.

– А мені – три, – командував Макабра. – І дві булки. І на додаток тільки гірчиця.

– Ви що, і справді збираєтесь це їсти? – Потоцька вийшла останньою, заплутавшись у шлангові під ногами.

– О, а пані прекрасно говорить польською, – звернувся до неї з усміхом продавець. – І довго пані вчила?

Дівчина проігнорувала його.

– Мені б хотілося побачити банку, – сказала вона, коли той підсунув їй квашену капусту. – І тільки не кажіть, що цей бруд з бочки.

– Англійка, – дещо белькочучи пояснив Макабра з половиною булки в роті.

– Ага, – продавець зрозумів це по–своєму.

– Екологічна капуста, – почав він пояснювати, намагаючись говорити чітко і виразно.

– Та щоб ти здох!

– Та не нарікай. – Майхржак з невеличким підносом провів її до столика, зробленого з великого стовбура. Сидіннями служили менші пеньки, тому Потоцька не знала, що робити з колінами: або ж сидіти, широко розставивши ноги, що через коротку спідницю було, скоріше, не бажаним, або боком. – Це, можливо, останній об'єкт культурної спадщини в порівнянні усіма придорожніми закусочними. Остання святиня насолоди з світу цього.

– А свиничка добра, – ствердив Макабра.

– Але ж це найгірший вид ковбаси, – не погодилася з ним Потоцька.

– Ну, може власне тому.

– Тоді чому ти вдома не їсиш всіх тих перемелених хрящів, очей, шкіри та кишок?

– Ти не зрозумієш. Різниця поколінь, – сержант не здавався.

Але ж, можливо, Еля здогадувалася, що зараз відчувають хлопці. Настрій та смак канікул. Подорожей, куди очі дивляться, по Польщі, куди завгодно. Вона і сама розмріялася. Це сонце, піщаний під'їзд, хвойний ліс… Таких хвилин в своєму житті вона зібрала мало. Еля була містянкою з переконання і з розсудку. Її більше притягало велике місто.

– А може б нам скочити на пару днів до Карпача[12]?Що там у нас за справа, яку ми одержали заради камуфляжу?

– Якийсь молодий, якому я все доручив, вже закінчує роботу. Ми тільки підпишемо та підставимо груди під ордени.

– Шик. Пані директор Држевецька теж не дозволить нас скривдити. Так що парочку днів в Карпачі витяти можна.

– А я б поїхав до Хелю[13], – признав раптом Макабра. – Ніколи там не був.

– Як упремося. – Потоцька знизала плечима. – Можна розширити слідство на афери в риболовлі, або ж в військовому флоті.

– Хмм?

– У завідуючого зараз така непевна хода, що схожий на моряка. Можемо перевірити і цей слід.

Майхржак почав сміятися, але ж через хвильку обличчя його споважніло.

– Спонсор може бути щедрим, – сказав, як тільки проковтнув шматок ковбаси. – Але ж не забувай ось про що. Спонсор ніколи не пробачає. На відміну від шефів з управління, з якими таке трапитися може. Спонсор, – повторив він, – якщо не дістане того, чого бажає… може бути дуже жорстоким.

– Але ж ми робимо, що вони бажають.

Майхржак кивнув.

– Я повинен був вчити тебе справжній роботі. – Він вийняв з кишені маленький конверт, з якого висипав на серветку телефонні картки. – Кожна куплена в іншому місті. В Познані, Кракові, Варшаві, Лодзі чи Катовіцах. Кожна додатково заряджена за готівку. Вони ніде не занотовані, ніхто не знає, хто є їхніми власниками. З цього часу власною мобілкою користуйся виключно в незначних справах. Часто міняй картки, і тебе ніхто не націлить. А в розмовах зі мною міняй їх після кожного з'єднання. Зараз я скажу тобі номери моїх карток, їх ніяк не підслухати. Розумієш?

– Ось це вже точно, – підтвердила Потоцька.

І дійсно, при такій системі кожний зв'язок з Майхржаком був абсолютно безпечним. Ніхто на світі не міг знати, хто і до кого дзвонить. Усіх в Польщі розмов записати не можна.

– Купи собі якийсь апарат за готівку. Краще за все – у злодія, – Майхржак був передбачливим.

– А нащо? – вмішався Макабра. Він вийняв з кишені маленький телефон і поклав перед Потоцькою. – Це новий, він не трефний, пані інспектор. А зарядний пристрій в багажах.

Дівчина легко зітхнула. Її мучила певна думка.

– Ааа… А коли, за твоєю думкою, ти закінчиш мене вчити і визнаєш мене справжньою поліцейською? – спросила вона у Майхржака.

– Ти легко здогадаєшся, коли.

– Як? – значуще глянула та на нього.

– Це станеться тоді, коли Макабра вперше звернеться до тебе по імені.

Цивільна версія "хаммера", означена як Н3, теоретично була позашляховиком з максимальною швидкістю не більше як сто шістдесят кілометрів на годину. Однак, швидкість не зовсім бралася до уваги на дорозі з Вроцлава, мало схожій на шосе. Більш важливими були обертовий момент та прискорення, яке дозволяло випереджати всі автомобілі з легкістю, що сприймалась деякими водіями буквально як якась насмішка. Дві жінки на передніх сидіннях були одягнені в короткі спіднички, вільні блузки, обидві ховали очі за затемненими окулярами. Ніхто з водіїв з автомобілів, що їхали повз них, і припустити не міг, що обидві були орденськими сестрами, працюючими для Вісімки. Нечисленні ксьондзи, які знали про практики білої розвідки, часами були ними обурені. Однак, засновник організації, кардинал Стефан Вишинський, завжди відкидав будь–які інсинуації. Колись один з ревних ксьондзів висказався з погордою про одну з працівниць розвідки. У відповідь почув, що то ж монашка. "Як то монашка? В такій короткій сукні?". Кардинал відрізав подальшу дискусію, сказавши: "Чому це святий отець бачить коротку сукню краще, ніж душу сестри?".

– Пригальмуй трошки, – сестра