Солдати гріху - Анджей Зем'янський
– Вдарить днями…
Вебер торкнувся пальцями ксерокопій парафіяльних книг. – Знову заб'є багато невинних людей.
– Святий отець дізнався таємниці сповіді? – тихо спитала монахиня.
– Ні. Але ж від вікарія знаю, хто прийшов на сповідь, і з зовсім непов'язаних зі справою нотаток здогадуюся, в якому стані духа був потім парафіяльний священик з однієї місцевості в Карконошах.
– І цього достатньо?
Рухом голови ксьондз заперечив.
– Недостатньо. Але ж сценарій повторюється.
Сестра Юстин здогадалася, що Вебер має і інші відомості з їхнього джерела та з усієї мережі Вісімки. Просто він складає дрібнички в загальну картину. А це означало, що вони не знали нічого конкретного. Веберу, як і звичайно, прийдеться покластися на передчуттях та на архаїчній дедукції. На нещастя нехороших людей, ксьондз був у цьому дуже вправний.
– Чи остережемо ми "солдатів гріху"?
В своїх питаннях сестра Юстина була дуже конкретною.
– Ні, – зітхнув Вебер. – Я такої можливості не передбачаю. – Тепер він надовго задумався. – Але ж ти мусиш їм сказати, що вони повинні чатувати при об'єкті. Особливо вночі.
– Там щось станеться, правда?
– Щось страшне, – додав Вебер.
– Але ж якщо вони не здогадаються, що їм треба зробити?
Ксьондз стиснув плечима.
– То буде знак, що ми поставили не на тих людей. А правдива бестія зробить великий крок до волі.
Жінка швидко піднялася.
– Як я повинна їх повідомити?
– Їдь туди і перехопи їх у дорозі. Хтось підкине тебе швидким автомобілем.
– Коли мені потрібно їхати?
Вебер поглянув на свій золотий годинник.
– Негайно.
Опалювальна система на перший погляд була в порядку. Зрештою, відома фірма, назву якої було видно на величезних газових збірниках, гарантувала солідне виконання. Маюче таке реноме, вони напевно б не ризикнули робити якусь липу. Але ж, під них завжди міг прикинутися хтось інший. З часів інформаційної революції кожен міг виготувати будь–який фірмовий знак у себе вдома, не піднімаючи заду зі стільця.
Потоцька повернулась до автомобіля та витягла з багажника ноутбук. Потім відібрала декілька, з її точки зору суттєвих, знімків та вислала знайомому архітекторові. Потім повернулася до фотографування, але вже тільки оточення будинку. Звична поліцейська інвентаризація, як її навчили в офіцерській школі. Виходи, брами, під'їзди, шляхи евакуації, місця, які охорона може легко контролювати, а які – ні, стан забезпечень. В саду на неї звернули увагу двоє технічних працівників.
– Диви, та це ж та сама американка, що має нас викупити, – добіг до неї сценічний шепіт.
Ну так. Для поляка негритянка – завжди американка. Бо англійці, як відомо, всі на сто відсотків білі.
– А чого це ти так тихо? Вона ж ні ху–ху по–нашому не розуміє, – підслухувала Потоцька.
– Ну… нібито так… А задок в неї файний.
– Ага! А як ще випне його, коли робить фото, то…
Вона й випнула, але не для того, щоб будь–що показувати. Зовсім навпаки, їй хотілося сховати усміх на обличчі і мати причину одвернутися тилом. Чоловіки ще шепталися.
– Цікаво, а яка в неї пизда?
– Вважаєш, що чорна? – зацікавився другий.
– Ні, то я на фото бачив, що не чорна, а от велика?
– Хмм?
– Ну, ти ж знаєш, що у негрів, нібито, хуї більші, ніж у білих, так що у неї повинна бути більша пизда, чи ні?
– Ну… може й так.
Потоцька, весь час стараючись не показувати обличчя, пішла до машини. На щастя, Макабра вже чекав там.
– А Олек що, все з завідуючим балакає?
При цьому вона перевірила в ноутбуці, чи пройшли знімки.
– Іде, іде, – показав рукою сержант. – Щось вихилясами. Як би від одного краю стежки до другого.
Потоцька оглянулася. Факт. Але ж була надія, що до машини добереться.
– І як там завідувач? Нас не проводить?
– Ні, – коротко кинув Майхржак. – Упився.
– І було схоже, що голівонька в нього слабенька, – прокоментувала Потоцька.
Але надінспектор знову заперечив.
– Ні. Вважаю, що це ті тисячі євро вдарили йому до голови. І він упився.
На початку дещо хитливим, але ж по мірі скорочення дистанції більш певним кроком, Майхржак дійшов до "мерседеса" і відкрив двері.
– Господи! А це що таке? – заволав він.
Потоцька зацікавлено зиркнула. На задньому сидінні лежав досить довгий городній шланг.
– Шланг, – пояснив Макабра.
– І що він тут робить?
– А мій на дачній ділянці пробили, так я звідси взяв.
– Я єбу, – Потоцька укрила обличчя в долонях. – З глузду з'їхав?
– Це ж чому? Хто дотумкає, що тип, який приїхав на такому лімузині спиздив шланг? Ніхто.
Мисленню Макабри трудно було відмовити в логіці. Потоцька з Майхржаком, матюкаючись на чим світ стоїть, скинули заболочену гуму під ноги. І обидва теж дотумкали, чому сержант не сховав шланг до багажника. Таке вже хтось міг і помітити.
Невідомо, куди подівся тип зі сторожової будки. Браму довелося відкривати одному з садівників, спеціалістів з брудних коментарів. Потоцька не могла відмовити собі в маленькому задоволенні. Вона опустила скло і сказала красивою польською мовою:
– А вагіна в мене нормального розміру, – сказала, прикрасивши цю інформацію усмішкою.
Макабра вдарив по педалі газу, і лімузин викотився на гравійну дорогу серед дерев. Майхржак скривився.
– З глузду з'їхала? А якщо він комусь скаже?
– Запевняю тебе, що це він не повторить нікому на світі, – хихотіла поліцейська.
– Боже… Ну і команда мені дісталася. Одна удає англійку, а потім по–польськи говорить, другий садовий шланг пиздить, а….
– А третій з самого початку накачується коньяком, – продовжила Потоцька. – І дійсно, воєводське управління повинно нами гордитися.
– І все це ми робимо, катаючись на машині, вкраденій з поліцейської стоянки! – с гордістю в голосі додав Макабра.
Довгий час їхали, не одзиваючись ні словом. Головна дорога була такою ж пустою, як і раніше. І такою ж красивою. Серпантини, густий ліс, що приводив на думку ті прадавні пущі, про які читали в книжках. Кондиціонер поволі усипляв, чоловік просто западав в м'якеньке
