Чотири після півночі - Стівен Кінг
Емі підозрювала, що з часом усе одно до нього поїхала б — щоб з’ясувати якомога більше питань, які не давали їй спокою. «З часом» для неї могло розтягтися на рік чи два, а може, навіть на три. Але деякі події змусили її пришвидшити свій візит. Вона сподівалася, що Тед дозволить їй поїхати в Нью-Йорк самій, але він був непохитний. Одного разу він уже відпустив її саму. І тоді вона ледь не загинула.
Емі трохи різкувато зауважила, що Тедові було б важко її «відпустити», бо вона тоді не сказала йому, куди їде. Але Тед лише плечима пересмикнув. Тому вони поїхали в Нью-Йорк разом, удвох піднялися на п’ятдесят третій поверх великого хмарочоса й удвох їх провели в маленьку кабінку в офісі компанії «Консолідейтид Ешуаренс», яку Фред Еванс називав домівкою під час робочого дня. Коли не виїжджав «у поле», звісно.
Емі забилася в найдальший куток і, хоча в офісі було доволі тепло, закуталася в шалик.
Еванс говорив дуже повільно й лагідно. Він нагадував їй сільського лікаря, який лікував її в дитинстві від різних хвороб. Еванс їй подобався. «Але він про це ніколи не дізнається, — подумала вона. — Навіть якщо я зможу сказати про це, він кивне, але його кивок не означатиме, що він повірив. Еванс знає, що для мене він завжди буде людиною, яка застрелила Морта. Йому довелося дивитися, як я плачу на грудях у Морта, поки не приїхала «швидка», і один із медиків мусив вколоти мені заспокійливе, бо я вчепилася в Морта й не відпускала. Але Еванс не знатиме одного — попри все, він мені подобається».
Еванс викликав по інтеркому жінку із зовнішніх кабінетів, і та принесла їм три великі паруючі чашки чаю. Надворі був січень, пронизливий вітер, кусючий холод. На мить Емі тужливо задумалася, як там зараз у Ташморі. Озеро, нарешті, замерзло, і той убивця-вітер жене кригою довгі примарні змії снігової пороші. Та потім у свідомості зринула неясна, проте підступна асоціація, і Емі побачила, як Морт ударяється об підлогу, побачила, як пачка «Пел-Мелу» ковзнула по дерев’яних мостинах, наче фігурка в настільному хокеї. Вона здригнулась, і короткочасна туга розвіялася повністю.
— Пані Мілнер, з вами все гаразд? — стривожився Еванс.
Вона кивнула.
Крутячи в руках люльку, Тед насуплено сказав:
— Пане Еванс, моя дружина хоче почути все, що ви знаєте про ті події. Спочатку я намагався її відмовити, але потім подумав, що так, може, буде й краще. З того часу її мучать нічні жахіття…
— Авжеж, — відповів Еванс. — Я думаю, так триватиме ще довго. Правду кажучи, мені й самому їх декілька наснилося. До тієї миті я ще ніколи не стріляв у людину, — трохи помовчавши, він додав: — З В’єтнамом ми розминулися на рік чи десь так.
Емі обдарувала його хоч слабенькою, але щирою усмішкою.
— Усе це вона чула на допиті, — вів далі Тед, — але хоче почути ще раз, від вас, без усього того юридичного жаргону.
— Я розумію, — кивнув Еванс. І показав на люльку. — Можете розкурити, якщо хочете.
Подивившись на річ, яку тримав у руках, Тед притьмом заховав її в кишеню пальта, так, наче йому стало трохи за неї соромно.
— Та я, власне, кинути намагаюся.
Еванс перевів погляд на Емі.
— Як ви гадаєте, для якої мети це має прислужитися? — тим самим добрим і доволі лагідним тоном спитав він. — Чи краще спитати так: для яких ваших потреб це має прислужитися?
— Я не знаю, — її голос звучав тихо й урівноважено. — Але три тижні тому ми їздили в Ташмор, ми з Тедом, поприбирати в будинку… ми виставили його на продаж — і дещо сталося. Власне, дві події, — вона подивилася на чоловіка і знову ледь усміхнулася. — Тед знає, що дещо сталося, бо саме тоді я зв’язалася з вами й домовилася про цю зустріч. Та тільки він не знає, що саме сталося, і я боюся, що він дуже на мене сердиться. І, мабуть, має на це цілковите право.
Тед Мілнер не заперечив, що він сердиться на Емі. Натомість поліз у кишеню пальта, почав витягати люльку, та потім передумав і залишив її на місці.
— Але ці дві події… вони якось пов’язані з тим, що сталося у вашому будинку на озері в жовтні?
— Не знаю. Пане Еванс… а що там сталося? Що вам відомо?
— Ну, — він відхилився на спинку крісла й сьорбнув із чашки, — якщо ви сподіваєтеся почути всі відповіді, то, боюсь, я вас дуже розчарую. Про пожежу я вам розказати можу, але щодо мотивів, якими керувався ваш чоловік у своєму вчинку… імовірно, ви краще можете заповнити прогалини, ніж я. Найбільше в тій пожежі нас здивувало те, де вона почалася. Не в основній частині будинку, а в кабінеті пана Рейні, тобто в прибудові. Таким чином, складалося враження, що акт підпалу скерований проти нього. Але його там не було.
А потім у руїнах кабінету ми розкопали великий уламок пляшки. Колись у ній було вино — шампанське, якщо точно, — але не було жодних сумнівів у тому, що потім у неї налили бензин. Зберігся шматок етикетки, і ми відправили його копію факсом у Нью-Йорк. Експерти визначили, що це «Моет е Шандон» тисяча дев’ятсот вісімдесят якогось там року. Доказ того, що пляшку, яку використали для коктейлю Молотова, взяли з вашого винного погреба, пані Мілнер, був не так беззаперечний, як переконливий, оскільки в списку ви вказали більше за дюжину пляшок «Моет е Шандон», деякі вісімдесят третього, а деякі — вісімдесят четвертого року.
Це підвело нас до припущення, яке здавалося зрозумілим, але не надто логічним: що ви чи ваш колишній чоловік підпалили власний будинок. Пані Мілнер казала нам, що виходила й лишала дім незамкненим…
— Я через це ще довго потім не спала, — сказала Емі. — Я часто забуваю замкнути двері, коли виходжу на кілька хвилин. Я виросла в маленькому містечку на півночі від Бенгора, а сільські звички незнищенні. Морт часто… — її губи затремтіли, і вона ненадовго змовкла, стиснувши їх так сильно, що вони аж побіліли. А коли знову себе опанувала, то
