Пасажир - Жан-Крістоф Гранже

— Збадьоритися треба.

Закрауї передніше працював у місцевому відділі боротьби з наркотиками. Він пречудово знав усі канали доправлення дурману по всій Аквітанії та її околицях. Усіх дилерів знав. Добре тямив, кому можна вірити, кому — ні. З одної простої причини: колись він сам полюбляв наркотики. Тепер він казав, що цьому вже край. Усі вдавали, ніби так воно і є.

Колега пояснив їй, де можна роздобути найліпші в тому районі амфетаміни. Вона зупинилася біля узбіччя і квапливо занотувала: «Ґран-Мірай, квартал Ренрі, житловий комплекс Турнель». Та назва про щось їй нагадувала. Щось пов’язане з бійками і спаленими автомобілями…

— Можу і зателефонувати, — сказав Зак.

— Дякую. Як мені знайти цих людей?

— Їх не треба шукати. Турнель — це довжелезна будівля у формі літери Y. Ти просто повинна дуже помалу їхати повз неї. Якщо тобі пощастить удати із себе звичайну дівку, вони самі до тебе підійдуть.

Вона кинула записника на сидіння, ввімкнула швидкість, притулила мобільника до вуха і рвонула вперед.

— Що чутно на роботі?

— Винагороди за твою голову ще не призначили, та, гадаю, вже ось-ось.

Вона вимкнула розмову, подумки уявивши собі Зака. Його капелюха з вузькими крисами і туніську посмішку. У нього теж була купа прикрощів, і не лише через дурман. Віддліл внутрішніх розслідувань давно пантрував на нього, бо підозрювали, що він має багато дружин. Коли згадати Джафара, що уникав судових виконавців за несплату аліментів колишній дружині, й Ле Коза, який існував за рахунок немолодої баронеси, то слід було визнати, що вся її група — суцільні донжуани. «І це єдині чоловіки в моєму житті», — сумовито подумала вона собі.

За годину була злива, і довелося кілька разів заблукати — вона вже торгувалася з куцим арабом у лискучому зеленому плащі. Обличчя його з-під каптура не видно було зовсім.

— Грошенята наперед.

Анаїс дорогою зупинялася біля банкомата. Вона простягнула арабові сто євро. Гроші вмить зникли, а в арабовій долоні з’явилося десять пігулок.

— Ти з ними обережніше. Це не для слабаків. Уживай одну за раз.

Анаїс заховала вісім пігулок до кишені, а дві лишила в руці.

— Запити нічого нема?

Куцань простягнув їй бляшанку коли-лайт.

— Без кокаїну, гарантія, — пожартував він.

Анаїс проковтнула відразу дві пігулки. Хотіла була повернути бляшанку, та хлопчина вже зник у пітьмі.

— Подарунок від фірми, — пролунав його голос. — Нехай щастить.

Анаїс рушила з місця. Дощ лляв і лляв. Вона вже відчувала чи, може, їй так здавалося, що дофамін просягає в мізки. Анаїс перемкнула швидкість і знову виїхала на шосе А61. На першій автозаправці залила повного бака. Розраховуючись, зиркнула на вітрину з канапками і зрозуміла, що геть не хоче їсти. У дурману був побічний ефект — він гамував голод. Тим ліпше. Значить, нерви будуть напнуті мов струни.

Вона рушила з місця і глянула на екран айфона. Зарізяки, яких вона переслідувала, покинули шосе D2202 і рухалися до якогось глухого села, що звалося Каррос. Що вони там забули? Може, таки знайшли Януша?

Вона перемкнулася на п’яту передачу і тільки тепер помітила, що жене зі швидкістю понад двісті кілометрів за годину. Що ж, поки що авто марки «Смарт» було її найвірнішим союзником.

Ніч допіру розпочиналася.

— Скільки тут? — запитав Нарцис, зважуючи на долоні конверта з грубого щільного паперу.

— Сорок п’ять тисяч євро.

Нарцис недовірливо зиркнув на Корто.

— Казав же я тобі. У Парижі всі були в захваті від тебе. Більшість твоїх полотен продали по чотири тисячі євро. А ти написав їх десятків зо три. Десь половину прибутку забрала галерея. П’ятнадцять відсотків узяли ми, до спільної каси. Решта твоя. Ти модний художник! Як захочеш, то можеш знову стати Нарцисом. І гребти гроші лопатою.

Нарцис розтулив конверта.

Гроші всередині лисніли матовим блиском, немов були з єдвабу.

— Не зможу я більше писати, як Нарцис.

— Ти певен цього?

Він не відповів. Насправді десь у глибині душі він знав, що всі його вміння і навички, його малярський хист — усе воно нікуди від нього не поділося, так само як і його компетенція фахового психіатра. Питання полягало не в тому, чи здатний він продовжувати кар’єру Нарциса з того пункту, де він її покинув. Просто перед ним тепер стояли інші завдання. Йому треба відшукати свої полотна. Роздивитися чи, точніше, уважно вивчити їх. Він не сумнівався, що підсвідомо зашифрував у них якусь істину. Щось таке, що стосується його достеменної особистості.

— Як ви гадаєте, — поспитався він, поклавши конверта із грішми до кишені, — скільки у мене часу? Маю на увазі, до того як мене спіткає черговий напад амнезії?

Вони йшли парком. Надворі вже смеркло. Віяв дужий вітер, і дерева гойдалися та гнулися під ним. Хоч Януш на цілу добу покинув своє розслідування, проте зараз він почувався ситим, та й відпочив добре. До того ж забагатів. Буде з чим провадити справу далі.

— Заздалегідь це передбачити неможливо, — відказав психіатр. — Нема ніякої закономірності. Не забувай лише, що кожен випадок амнезії — це вияв психотичної втечі. Своєрідна відповідь на психічну травму. Причиною чергового нападу може стати те, з чим ти стикаєшся у повсякденному житті.

Нарцис не сперечався з цим. Найстрашніша гіпотеза полягала ось у чому. Він убивця і після кожного вбивства міняє шкіру. Він струснув головою, не бажаючи погоджуватися з цим звинуваченням.

Вони прямували терасами. У темно-блакитному небі вже зазоріло. Тут, на висоті, п’янко пахла смолиста глиця. Психіатр звернув праворуч і припровадив його до кактусового саду. Нарцис ніколи раніше не бачив стільки кактусів. Вони були скрізь — росли в землі, у глеках, у теплицях. Декотрі скидалися на морських їжаків, загорнутих у вату. Інші сягали двох метрів заввишки або розчепірювали свої лапи, схожі на канделябри.

— Чуєш?

— Що?

— Запах який! — Корто глибоко вдихнув повітря. — Усе наше тіло відгукується на ці запахи. Приблизно те саме відчуваєш, коли дивишся на море… Ми ж здебільшого складаємося з води. Ти полюбляв приходити сюди вечорами…

Нарцис не розумів, куди хилить психіатр.

— Гадаю, ти читав Юнґа?

— Читав, — не вагаючись, відказав Нарцис.

— З погляду Юнґа, наша свідомість чи, точніше, підсвідомість пронизана архетипами, примітивними і схематичними ідеями, що виникли на зорі людської історії: міфами, легендами, первісними страхами. Зіткнувшись із якимось