Чотири після півночі - Стівен Кінг

— Може, спочатку так і було. Та після того, як я побачив, що два оповідання справді дуже схожі, я подивився дату публікації свого.

— А його оповідання ніде ніколи не публікували? — спитав Бредлі.

— Так, я переконаний, що не публікували. А тоді вчора він з’явився знову. Я спитав у нього, коли він написав своє оповідання, сподіваючись, що він назве пізнішу дату, ніж моя. Розумієте?

Детектив Бредлі кивнув.

— Ви сподівалися довести, що обійшли його.

— Точно. «Сезон сівби» вийшов у книжці оповідань, які я опублікував тисяча дев’ятсот вісімдесят третього, але перша публікація відбулась у вісімдесятому. Я надіявся, що цей тип вибере якусь дату за рік чи два до вісімдесят третього. І мені пощастило. Він сказав, що написав своє у вісімдесят другому. Бачите, я його випередив.

Морт сподівався, що на цьому запитання скінчаться, але начальник пожежників Вікершем не збирався так легко здаватися.

— Пане Рейні, ви це розумієте, ми це розуміємо. А він зрозумів?

Морт подумки зітхнув. Він знав, що хитрувати можна лише до певної межі — якщо робити це досить довго, то рано чи пізно настане та мить, коли треба або казати правду, або видавати відверту брехню. І ось він до неї підійшов, до цієї миті. Але чия то була справа? Їхня чи його? Його. Точно. І він збирався подбати про те, щоб так було й надалі.

— Так, — сказав Морт. — Зрозумів.

— І що він зробив? — спитав Тед. Морт глянув на нього з легким роздратуванням. Тед відвів погляд, з таким обличчям, наче шкодував, що при ньому нема люльки, щоб із нею погратися. Люлька лишилася в машині. Сорочка була без кишень, тож і покласти її не було куди.

— Поїхав собі, — гнів на Теда, який абсолютно не мав права стромляти сюди свого носа, якнайкраще сприяв брехні. А те, що він бреше Тедові, навіть якось її виправдовувало. — Пробурмотів якусь маячню про те, який неймовірний збіг обставин, вскочив у машину, наче в нього волосся горіло і от-от мала зайнятися срака, і поїхав.

— Пане Рейні, а марку машини й номер ви часом не роздивилися? — спитав Бредлі, наготувавши записник і кулькову ручку.

— То був «форд», — відповів Морт. — На жаль, із номерами я вам не допоможу. Точно знаю, що номер був не мейнський, а поза тим… — він знизав плечима й прибрав вибачливого вигляду. Хоча в душі відчував дедалі більший дискомфорт від того, як просувалася розмова. Коли він просто мудрував, обходячи гострі кути відвертої брехні, все здавалося нормальним — він мовби просто хотів уберегти Емі від болю, щоб вона не дізналася, що той псих скрутив Бубликові в’язи, а тоді прохромив його викруткою. Однак тепер Морт опинився в становищі, коли розказує різним людям різні версії історії. Якщо вони зберуться разом і порівняють їх, то він уже не здаватиметься таким крутим. А пояснювати, чому збрехав, буде непросто. І хоч імовірність таких порівнянь була незначною, якщо, звісно, Емі не поговорить із Ґреґом Карстерзом чи Гербом Крікмором, але що, як між ним і Шутером виникне сутичка, коли вони з Ґреґом під час зустрічі тицьнуть Шутерові під носа червневий випуск «ЕКММ» за 1980 рік?

«Не думай про це, здоровило, — сказав він собі, — спалимо цей міст, коли добредемо до нього». Від цієї думки до нього повернулася та бадьорість, яку він відчував, коли розмовляв із Гербом біля пропускного пункту, і він ледве не захихотів уголос. Але стримав поривання. Вони схочуть дізнатися, чого це йому так весело, і, напевно, матимуть на це повне право.

— Я думаю, Шутер подався…

(до Міссісіпі.)

— …туди, звідки він приїхав, — майже без запинки закінчив Морт.

— Ви, певно, праві, — сказав лейтенант Бредлі, — та все одно, пане Рейні, я збираюся все перевірити. Нехай ви й переконали цього чоловіка, що він помиляється, та це не означає, що він поїхав від вас із найтеплішими почуттями. Цілком могло бути так, що він приїхав сюди розлюченим і підпалив ваш будинок лише тому, що ви його роздрочили… пардон, пані Рейні.

Криво посміхнувшись, Емі махнула рукою: не вибачайтеся, мовляв.

— Ви не вважаєте, що це можливо?

«Ні, — подумав Морт, — не вважаю. Якби він вирішив підпалити будинок, то вбив би Бублика перед тим, як їхати в Деррі, просто на випадок, якщо я прокинуся до того, як він повернеться. У такому разі кров була б сухою і Бублик був би вже задубів на ту пору, коли я його знайшов. Усе було не так… але я не можу про це розказати. Навіть якби й хотів. По-перше, вони неодмінно поцікавляться, чого я так довго приховував про Бублика. І вирішать, що в мене вже точно кілька клепок повідпадало».

— Думаю, можливо, — відповів Морт. — Але я розмовляв із тим типом. Мені він не видався тією людиною, яка здатна підпалити будинок.

— Тобто він не був Сноупсом, — раптово озвалася Емі.

Морт здивовано подивився на неї… і всміхнувся.

— Точно, — кивнув він. — З Півдня, але не Сноупс.

— Про що це ви? — обережно і з недовірою поцікавився Бредлі.

— Це наш давній жарт, лейтенанте, — відповіла йому Емі. — Сноупси — це персонажі кількох романів Вільяма Фолкнера. Вони свій бізнес почали з того, що палили комори.

— А, — невиразно відповів Бредлі.

— Пане Рейні, людей певного типу, які підпалюють будинки, не існує, — втрутився Вікершем. — Повірте, вони всі дуже різні за формою і розміром.

— Ну…

— Якщо можна, розкажіть трохи більше про його машину, — попросив Бредлі, тримаючи ручку напоготові над записником. — Хочу повідомити поліцію штату про цього чоловіка.

І тут Морт вирішив, що доведеться йому ще трохи прибрехати. А хоча не трохи — багато.

— Ну, то був седан. Це я точно можу сказати.

— Угу. «Форд»-седан. Рік випуску?

— Десь у сімдесяті, здається, — Морт нітрохи не сумнівався, що Шутерів універсал насправді виготовили десь приблизно в той час, коли хлопець на прізвище Освальд обирав Ліндона Джонсона Президентом Сполучених Штатів[198]. Трохи повагавшись, він додав: — Номери були світлими. Може, з Флориди. Заприсягнутися я не зможу, але, здається, так.

— Угу. А сам чоловік?

— Середній на зріст. Біляве волосся. Окуляри. Круглі, у дротяній оправі, такі, як у Джона Леннона. Оце й усе, що я пам…

— А хіба ти не казав, що на ньому був капелюх? — раптом озвалася Еммі.

Морт мимохіть клацнув зубами.

— Так, — люб’язно мовив він. — Справді, а я й забув. Темно-сірий чи чорний. Та тільки то було більше на кепку схоже. З таким, знаєте, козирком.

— Гаразд, — Бредлі з виляском закрив