Місце під зорями - Анні Кос

— Демонова безодня! Ти, що, один із них? З псів імператора?

Йонна відступив на крок, змусив себе потупити погляд і відповів:

— Ти помилився, добрий чоловіче. Це ганчір'я я зняв з уже мертвого тіла. Нащо кидати гарний одяг, нехай мені послужить. Біднякам вибирати не доводиться. Чи тобі не знати?

Незнайомець начебто повірив й рота закрив, але продовжив коситися підозріло. Йонна покірно пошкандибав у самий кінець черги. Заграва пожежі кидала на каламутну воду каналу маслянисті відблиски, повітря все більше просочувалося димом, по ногах тягнуло вогкістю, але вибору не було. Залишалося терпляче чекати, доки шлях звільниться. Вимушена бездіяльність розбудила в Сіфі глухе роздратування й цілу низку спогадів. Як же все-таки прикро! Лише одна помилка — і ось він уже не друга після Сабіра людина в імперії, а безрідний волоцюга, що змушений підлещуватися до голодранців, виправдовуватися і викручуватися, замість того, щоб розігнати чернь одним помахом руки. 

— Ви заплатите за це, мій імператоре, і ви всі теж, — прошепотів він ледве чутно.

Перед очима пливли каламутні плями, обличчя людей почали змазуватися. На свіжому повітрі лихоманка підсилилася, очі палило вогнем, думки плуталися, а нескінченна цівка втікачів все текла і текла по дерев'яних східцях. Врешті решт Йонна відійшов до будинків, притулився до стіни та заплющив очі, силкуючись прогнати зрадницьке тремтіння. Він не помітив, як поруч завмерла якась жінка. Вона довго вдивлялася в його обличчя, потім зникла в темряві, але через деякий час повернулася з запаленою масляною лампою:

— Гей, Зійяре, нумо допоможи, хочу розглянути цього красеня.

Чиїсь руки грубо розвернули Сіфа й відірвали його від стіни. Жінка піднесла ліхтар до самого його обличчя і раптом відсахнулася:

— Та це ж Безбарвний кат!

— Бути того не може.

— Клянуся пам'яттю чоловіка! — її зморщеним обличчям прокотилася хвиля ненависті. — Його я повік не забуду! Бачила, як він стояв біля тіла мого Сакра і дивився, дивився, дивився своїми порожніми очима! Будь ти тричі проклятий! — і вона плюнула прямо в обличчя Сіфа.

Йонна втерся, і, силкуючись стримати гнів, прохрипів:

— Йди геть, стара відьмо, й протри очі. Ти помилилася, я не пам'ятаю тебе.

Навколо них почав збиратися натовп.

— Не може бути!

— І мені здається, що він...

— Тягни його сюди!

— А ну, зніміть з нього плащ. 

— Світло! Дайте більше світла!

Йонну виштовхали на середину провулка, якраз між стіною та мостом, зірвали плащ, кілька разів повернути то в один бік, то в інший і навіть обмацали. Так огидно колишній глава таємної служби не почувався з ранньої юності. Ці помийні щури були негідні очі на нього підняти, але все-таки наважилися виставити його на загальний огляд, наче раба на торжищі.

— Як тебе звати? — вигукнув хтось із задніх рядів, але Сіф не відповів, лише скривився: багато честі для наброду. 

— Та він просто обшарпанець! — нервово розсміялася якась жінка. — Ще одно стерво, та до того ж п'яне, он, ледве на ногах стоїть. Непотріб, як і інші...

Йонна сіпнувся, немов від ляпаса, і гордо підняв голову. Непотріб?! О ні, нехай зараз він слабкий і хворий, але він не один із них! Стільки років вибиратися з бруду, щоб знову в нього повернутися? Ніколи. Він знайде союзників, підкупить варту, залякає знатних лизоблюдів — і знову опиниться на вершині.

Незнайомець, що не пустив його на міст, раптом підняв руку, закликаючи натовп до тиші. Дивно, але його послухалися.

— Ти — Сіф Йонна? — запитав він вимогливо. — Той, кого називають Безбарвним катом?

— Для тебе — пан Сіф Йонна, — повна презирства усмішка викривила бліде обличчя, а рука в пухирях повільно поповзла до кинджала.

Однак скористатися зброєю йому не дали. Чоловік хутко кинувся уперед й вихопив злощасний клинок першим. Йонну штовхнули в груди, він позадкував й влетів плечем у стіну. Від удару повітря вибило з легень і він ледь не сповз у дорожній пил.

— Розступіться, раби й діти рабів! — Сіф випростався, прориваючись через нудоту і слабкість. Лихоманка й гнів остаточно позбавили його обережності. — Геть від мене! Ви не маєте права навіть торкнутися мене!

Люди справді відступили, залишивши його одного в колі світла. А потім щось коротко свиснуло — і о бруківку біля його правого чобота глухо вдарив камінь. Жінка, що стояла попереду, нахилилася і підняла ще один.

— Це тобі за мого Сакра, — прошипіла вона.

Цього разу удар припав точніше й влучив у коліно Сіфа.

— Ти вбив мого чоловіка! — уже на повний голос вигукнула жінка, нахиляючись утретє.

А Сіф раптово розсміявся. Хрипко, надсадно, зло. Моторошно настільки, що по натовпу прокотилася хвиля остраху.

— І не тільки його, стара псино! Я вбив сотню зрадників та жалюгідних боягузів. І зробив би це знову, тому що всі ви — бруд! Байстрюки, п'яниці й повії! Мерзенна швора блохастих псів. Негайно розступиться!

Крик обірвався, бо хтось влучніший за жінку влучив каменем йому в груди.