Обрані - Надія Філіпська

Ми змінюємо світ, світ змінює нас.

Джерело відчувалося все сильніше. Я вже могла оцінити всю його міць, і це мене не втішало. Потрібно поспішати. Озирнувшись навколо, я впевнилася, що мені ніхто не завадить, і відпустила пошукове закляття. Контур джерела замерехтів біля річки і я оцінила супротивника.

О, це була стихія вітру. Сама бурхлива і неврівноважена стихія з усіх існуючих. Ця стихія одночасно захоплює і лякає. Її сила і міць заворожує. Її сила і міць руйнує. Вона лякає і мене, але я не маю права відступити. Навпомацки дістаю з сумки кристали і відправляю їх прямісінько до центру джерела. Зачаровані кристали падають на землю.

– Алео річ клео! – вимовила я завчені слова закляття.

Тепер залишається тільки чекати і підживлювати кристали. Десять! Всього лише десять секунд і все або скінчиться або тільки розпочнеться. Джерело почало оживати. Вітер щосили рветься на волю. Вихри повітря куйовдять моє волосся, а потоки вітру кружляють все швидше і швидше. Важкі сірі хмари збираються на небі, підсилюючи стихію. Воронка торнадо вже майже сформувалася. Вітер клонить дерева до землі, і збиває мене з ніг. Я скотилася похилим берегом річки майже до самої води. І лише краєм ока помітила, як кристали блимнули зеленим світлом. Все скінчилося. Очі закриваються самі собою, і я просто лежу декілька хвилин, відновлюючи дихання.

Декілька хвилин суттєво сили не відновлять, на це потрібні години, яких в мене зараз немає. Підвелася з мокрої землі і зібрала заповнені силою кристали. З сумом оглянула свій брудний одяг, перевела погляд на сонце, яке вже почало ховатися за обрій, та поспішила до селища. Часу залишилося зовсім небагато.

***

– Вставай сонько, скільки можна спати? – долинув крізь сон доволі знайомий голос.

І чому саме сьогодні? Я вже два дні відчувала, що поруч є хтось із обраних, і навіть здогадувалася хто. Але чому саме сьогодні, коли я не в формі. Я наосліп кинула в незваного відвідувача подушку, а сама повернулася на інший бік. Через пару секунд подушка повернулася до мене. Сон остаточно розвіявся, і я таки відкрила очі.

– Кіро, як твої справи? – запитав Річард.

Декілька секунд я роздумувала над відповіддю. Розповідати про своє учорашнє фіаско зі стихією бажання не було. Мені і так вистачило того, що я пів ночі намагалася очистити свій костюм за допомогою магії, після чого він став виглядати ще гірше. А після сушки, на ньому де-не-де з'явилися підпалини. Тобто, порадувати обраного своїми успіхами у магії я не могла.

– Все без змін, – зітхнула я, оглядаючи Річарда з ніг до голови.

Він стояв біля вікна: високий, чорнявий в синій сорочці та чорних штанях, які були заправлені у високі чоботи зі шнурівкою. Довге чорне волосся було стягнуте у хвіст на потилиці. Його карі очі з не меншою цікавістю оглядали мене. Ніби вишукуючи найменші зміни, що відбулися за ці чотири місяці розлуки. Не помітивши явних змін, ми обоє заспокоїлися.

– Річарде, чому ти тут? – запитала я обраного.

– Невже ти думаєш, що я спокійно буду чекати тебе в столиці стільки часу? – з докором промовив чоловік.

– Але ж тебе вистачило на чотири місяці!

Річард лише хмикнув і відвернувся до вікна.

– Чи ні? – запідозрила я неладне в поведінці обраного.

– Я витримав лише два тижні. А потім брався за всі завдання які пропонували, нерідко одразу за декілька, – чесно відповів чоловік.

Щось таке я і сама підозрювала, і розуміючи, що признання далося обраному нелегко, вирішила змінити тему.

– Ну а в кімнату як потрапив?

– Було відчинено! – заявив він, і посміхнувся.

– Я зачиняла двері на замок!

– Цього недостатньо! Потрібно ставити магічний захист!

– Річарде, ну кому я тут потрібна. Хто мене шукатиме? – запитала я, і наткнулася на скептичний погляд обраного. – Ну так, ти мене знайшов!

– Сутички з магами стаються все частіше, а ти навіть оборонятися не вмієш!

– Добре, добре, – я підняла руки вгору, – здаюся. Обіцяю, в майбутньому я буду обережнішою. Чесно, – додала я до певності.

Зараз я готова була пообіцяти що завгодно, хоч би Річард не розпочав свою улюблену тему про самозахист.

– Тобі потрібно більше практики, – Річард подивився на мій костюм, який висів на стільці.

Я теж перевела на нього погляд, і подумки подякувала обраному. Костюм більше не нагадував лахміття опудала, схоже Річард добре над ним почаклував, перш ніж мене розбудити.

– Замовлю нам сніданок. Приєднуйся, – запросив Річард і вийшов з кімнати.

***

Мої пошуки привели мене в невелике селище під назвою Прит. Гадаю, що раніше воно звалося Притулок, але в стовп, на якому кріпилася табличка потрапила блискавка і розколола табличку навпіл. Від назви залишилося лише Прит. 

Ми сиділи за столом в порожній корчмі. Я вже поснідала і роззиралася навколо. Учора я потрапила сюди вже після заходу сонця, і досить довго вмовляла господаря впустити мене на ночівлю. В маленьких незахищених селищах побоюються вовкулаків. Коли ж господар все ж пожалів мене, я схопила ключі від кімнатки, і швидко побігла на гору, боячись що він таки передумає. Тепер я мала час оглянути просторий зал. Його обстановка наштовхувала на роздуми.