Місце під зорями - Анні Кос

***

Талгат навмисно обрав цей напрямок удару. Лід зайняв вкрай вдалу позицію на самому високому пагорбі перед воротами. Якби хан спробував дістатися конунга найкоротшим шляхом, то перетворився б на легку мішень ще до того, як піднявся крутим схилом. Замість цього він наказав спершу рушити ліворуч від дороги й зайняти невеличку вершинку, на якій розмістився Лонхат з роду Сагар. Між двома пагорбами тяглася широка перемичка, пройти яку було значно легше, ніж дряпатися вгору мокрою від крові травою. 

Задум виявився вдалим, і кочівники розітнули й відсунули сили Лонхата вбік. Втім у запалі сутички Талгат не помітив, що і його загін відірвався від решти, забрав сильно вправо й глибоко вклинився між загонами хольдингів. Спершу хан ще бачив стяги нойонів, але дуже швидко йому стало не до них. Усе змішалося. Свої й чужі були всюди: спереду, ззаду, з боків. Куди не кинь погляд, кипів бій, сипалися градом удари, свистіли стріли, кришилися щити, поранені та вбиті падали під копита коней. Реальний світ змішався і стерся, розчинився в дзвоні мечів, криках та стогонах. Час чи то сповільнився, чи то прискорився, а може, просто втратив значення перед величчю битви та бенкетом смерті. Хан навіть забув про біль, бо жар сутички остаточно позбавив його чутливості. Талгат не думав зараз ні про що інше, він хотів лише скоріше дістатися до заповітної мети.

— Не так швидко, паскудо.

З-за чужих спин просто йому назустріч виїхав воїн в забризканій кров'ю кольчузі й шитому нагруднику. Обличчя чоловіка наполовину приховував широкий нанісник, але вибитий на металі знак й сиві пасма, що стирчали з-під шолома, підказали Талгату, хто перед ним.

— А, це ти старий! — вишкірився хан, залізною хваткою змушуючи свого коня переступати на місці, а не рватися уперед. — Геть з дороги, ти мені не цікавий.

— Хочеш пройти? — Лонхат з роду Сагар перехопив руків'я меча зручніше. — Ну то спершу пройди повз мене.

Він рушив уперед й завдав удар такої сили, що щит Талгата розлетівся на друзки. Наступна атака ледь не вибила кочівника з сідла, але Талгат пнув коня колінами й той розгорнувся, відсовуючи противника на безпечну відстань.

Талгату вистачило цієї крихітної перерви, аби розгорнутися й вдарити у відповідь. Його меч ковзнув по виставленому щиту, але зірвався й проїхався по плечу старого, затягнутому сіткою кольчуги. Лонхат зашипів від болю.

— Що, не подобається?

Відповісти Лонхат не встиг. Один з кочівників саме прорвався через супротивників, помітив ворога біля свого хана, видав оглушливо-дикий крик й метнув у бік хольдинга підхоплений з землі спис. Вістря увійшло в стегно людини точно між кольчужними розрізами. Лонхат страшно закричав й випустив меча. Хан рушив уперед, ударом руків’я збив на землю шолом хольдинга, вчепився пальцями в нагрудник старого й притиснув меч до його горлянки:

— Ну що, так краще? — хрипко видихнув він. — Ти помреш дарма, бовдуре.

— Не дарма, — по обличчю Лонхата струменіла кров, але на губах зазміїлася посмішка. — Поглянь за спину.

У повітрі розлився довгий пронизливий стогін бойового рогу. Було в ньому щось настільки тужливе, що хан здригнувся, забув про шалений колообіг смертей й обернувся. Підкоряючись наказу, хтось вдарив по опорах покинутих возів, що досі стояли на тільки-но пройденому пагорбі. Лавина валунів покотилася вниз, перекриваючи нещодавно пройдену вузьку ділянку, відсікаючи загін хана від підкріплення. Слідом за камінням на дорогу полетіли в'язанки дров, просочені маслом, та запалені смолоскипи. Вогонь із тріском зметнувся на висоту людського зросту — значно вище, ніж мав за усіма законами природи. Прорватися крізь цю завісу стало неможливо.

Так і не послабивши хватки й навіть не обернувшись до супротивника, Талгат повів правою рукою, закінчуючи почате.

Гаряча кров бризнула йому на одяг й руки. Очі Лонхата завмерли й почали скляніти, з горла вирвався булькітливий звук, а потім тіло старого воїна сповзло з сідла.

— Усі до мене!

Вцілілі вершники кинулися до хана й разом їм вдалося прорватися на майданчик, звідки відкривався вид на значну частину поля бою. 

— Мій хане, дивіться!

Усюди повторювалося одне й те саме: з-за спин хольдінгів висувалися вози, навантажені каменем. Їх вишикували в лінії, що розділяли кочівників. Візники перерізали постромки, відпускали коней, а потім збивали колеса, намертво перекриваючи шлях важкою перепоною. 

— Пастка-а-а… — майже простогнав Талгат.

Перешкоди були виставлені ідеально: ні взяти з нальоту, ні перекинути, ні обійти. Стіни полумʼя одна за одною розділили війська. Останні умовно вільні ділянки проходів виявилися заблокованими. І нападники, і оборонці вимушено зупинилися. Поруч із ханом залишилося навряд чи більше сотні вершників, жменя проти кількох тисяч. Звісно, нойони могли спробувати обійти ворогів з боків або прорватися через тил, де лінія вогню слабшала. Це зайняло б певний час, тож будь-яка допомога була б зараз не зайвою. Талгат вимогливо простягнув руку одному з супутників:

— Ріг. 

Потужний звук, розірваний незвичнийм для степу ритмом, прокотився над військами. Якщо десь в лавах хольдингів справді чекали маги з імперії, то не зрозуміти цей поклик вони б не змогли. Та, на розчарування хана, відповіддю стали не спалахи магії, що зруйнувала б перешкоди, а добре відомий сигнал, який долинув з мурів Вітахольма. Місто наказувало відступати усім, хто міг це зробити.