Місце під зорями - Анні Кос

Великий хан завмер, спостерігаючи, як один за одним кочівники, які ще п'ять хвилин тому слідували за ним, розвертаються і прямують до воріт. Нойони залишили свого повелителя.

Губи Талгата викривила зла посмішка, а з грудей вирвався сміх, розбавлений гіркотою. Різким рухом хан зірвав дорогу застібку, що скріплювала плащ, і червона тканина зіслизнула під ноги у бруд і кров. Сонце спалахнуло на позолочених лусочках обладунку, розсипало іскри по землі. 

Здавалося, що бій миттєво вщух, противники розкотилися в різні боки, важко дихаючи й жадібно насолоджуючись таким необхідним перепочинком. Навколо кочівників утворився порожній простір. Він підкреслював усю безнадійність, усю відчайдушну марність подальшого опору. 

Мимохідь хан зазначив, що на передню лінію ворогів стали важкі щитоносці, за ними вишикувалися лучники. Хороша позиція: ціль видно як на долоні, якщо не перший, то десятий, залп вирішить результат битви. Оточені кочівники вже зрозуміли, що їм не піти живими. Усі вони завмерли поруч із повелителем, аби прикрити його щитами й тілами. 

Але Талгат лише роздратовано відмахнувся. Він був воїном, одним із найсильніших у всьому степу. Він був правителем, на долю якого випали великі перемоги, звершення і зміни. Він був лідером, який згуртував безліч дрібних родів. Це він змусив хулайд і ойра встати під один прапор, він зробив так, щоб тайгута і зайсан навчилися розуміти один одного. Він привів своїх одноплемінників на родючі землі, дав їм надію на іншу долю. Він не ховатиметься.

Чи був вчинок нойонів помилкою, зрадою або мудрістю? На це питання Великий хан не міг відповісти. Можливо, відмовитися від того, що тягне на дно — це й вдале рішення. І все ж біль розчарування стиснув його серце. Майже все, чого він прагнув, мусило зникнути разом із ним. Йому залишалося тільки сподіватися, що після його смерті, нарешті, буде укладено взаємовигідний договір.

Після його смерті... Хан подумки перекотив на язику цю фразу кілька разів і зрозумів, що вона не викликає жодних емоцій. Він бачив смерть незліченну кількість разів, він сам був смертю. То чого боятися тепер? Будь-який шлях має закінчення, і не йому, Великому хану Талгату з роду Арвай, бігти від своєї долі, боягузливо підібгавши хвіст.

— Розійтися! Я хочу бачити конунга.

Талгат запхав меч у піхви, закріпив біля сідла новий щит, правою рукою прийняв важкий спис у воїна, що стояв поруч, лівою доклав до губ кручений ріжок. Сигнал наказав усім залишатися на місці. На його груди в цю мить дивився не один десяток стріл і навіть не два, але хан знав, що його життя обірветься не так. 

Талгат спокійно і впевнено послав коня вперед. 

Серце огорнув невимовний жаль. Надто глибока синява розливалася над головою. Надто яскраве сонце золотою колісницею котилося високим куполом неба. Надто дзвінко й пронизливо співали роги та горни в полі. Надто щільна тиша повисла над пагорбом. Напевно, так і має бути: прощання додає гостроти й різкості відчуттям, дозволяє закарбувати в пам'яті світ таким прекрасним. Таким порожнім. Таким самотнім.

Лавами хольдінгів прокотився наказ — і луки разом опустилися. Піші й вершники розступилися, даючи ханові дорогу. Розгублені й перелякані кочівники рушили слідом. 

На самій вершині пагорба залишився тільки один вершник. Високий, сильний, упевнений у собі. Він був без шолома, щоб кожен міг роздивитися його обличчя, і вітер ворушив злегка кучеряві пасма світлого волосся. 

Молодий конунг. Ненависний суперник. Гідний ворог. Усього лише знаряддя в руках долі.

Великий хан і конунг обмінялися поглядами, а потім мовчки рушили один одному назустріч. Кожен з них знав, що цього бою не можна уникнути. Кожен був готовий битися до кінця.

Лід перший із силою метнув списа. Хан відхилив урар щитом, метнув списа у відповідь, промахнувся. Коні невблаганно скорочували відстань. Сонячне світло відбилося від лез вихоплених мечів. 

Клинки з дзвоном зіткнулися, вибиваючи тьмяні в денному світлі іскри. Металевий скрегіт боляче різонув по вухах, але вершники вже оминули один одного, розходячись на безпечну дистанцію. Розвернулися, знову наблизилися одне до одного. Хтось позаду них ударив у щит руків'ям меча, до нього одразу ж приєдналися інші. Над полем розкотився могутній і древній заклик до священного танцю смерті. 

Конунг змусив коня підвестися на задні ноги, вклавши в чергову атаку власну силу і міць білогривого друга. Хан не встиг прикритися, лише в останню мить відбив занесене лезо, але втратив рівновагу і майже вивалився з сідла. Його розчарований крик потонув в ритмічному гуркоті.

Лід дозволив Талгату секундний перепочинок — рівно стільки, скільки потрібно, щоб піднятися — а потім знову атакував. Тепер хану пощастило більше, і клинки з огидним скреготом розійшлися, не завдаючи нікому шкоди. Конунг вичікував. Він кружляв поруч, роблячи хибні випади то з одного боку, то з іншого. Потім став так, щоб сонце опинилося за його спиною, і знову почав наступ. 

Талгат зрозумів, що його час невблаганно спливає. Сили вже полишали його, ліве зап'ястя майже не слухалося, тож надії на кинджал не залишилося. В голові каламутило від спеки та люті. Він пропустив удар у скроню — і шолом із розкішним червоним навершям з кінської гриви покотився по землі. В очах потемніло, земля перевернулася, встала на диби й хльостко вдарила по плечу і спині. Ребра відчайдушно занили, груди пронизала пекуча хвиля болю.