Місце під зорями - Анні Кос

Важкі дубові двері трактиру відчинилися навстіж, пропускаючи в погано освітлене приміщення високого світловолосого воїна. Гість озирнувся на всі боки, наче шукав когось знайомого, втім зала була майже порожньою. Єдиний відвідувач згорбився на лавці у дальньому кутку, до того ж загорнувшись у темний плащ так, що було видно тільки ніс, лоб і скуйовджене волосся. Перед ним на столі красувалася тарілка з їжею, невисокий пузатий глечик і дуже об'ємний кухоль. Повітря всередині трактиру було просякнуте винними парами, ароматом трохи підгорілого м’яса та чогось неприємно-кислуватого.

Утім, несподіваного ранкового гостя це не зупинило. Недбало відмахнувшись від трактирника, що вискочив з-за стійки й сонно потирав очі, він рішуче попрямував до одинака. Підійшов, гидливо оглянув вміст тарілки, відсунув її трохи далі, присів навпроти та вичікувально втупився на людину в плащі.

—  І довго ти збираєшся тут байдикувати й займатися пияцтвом? — поцікавився він глузливо. — Малконе, якби ти не був мені другом, я б зараз влаштував тобі примусову зустріч із бочкою холодної води. А так, виключно з поваги до тебе колишнього, прошу ввічливо: вставай і йдемо звідси. На нас чекають справи, немає сенсу витрачати своє життя на вино.

— А, Арене, давно не бачилися, — похмуро відгукнувся темноволосий. — Я не п'яний, якщо хочеш знати, і це не вино. Хочеш — перевір, — він сунув під ніс співрозмовнику кухоль.

Арен придивився трохи уважніше, понюхав питво, ковтнув:

— Вода?

— Маю надію, що хоча б чиста.

Арен прискіпливо оглянув друга. Очі його, втомлені і якісь приречені, були абсолютно тверезі, та й обличчя не скидалося на обличчя п'яниці.

— То яких демонів ти стирчиш тут?

— Не згадуй їх.

— Кого? — не второпав Арен.

— Демонів, — Малкон невесело посміхнувся. — З них усі мої нещастя почалися і, мабуть, ними й закінчаться.

Він невизначено махнув рукою, але розвивати тему не став.

— Давно ти повернувся?

— Два дні тому.

— Чому не завітав до мене?

— А нащо? Звіт я написав, усе, що міг додати на словах, переказав лорду Ульфу особисто. Він дав мені сім днів на відпочинок. Ось, — він якось безнадійно зітхнув, — відпочиваю.

— Знову марна подорож?

Арен розстебнув плащ і влаштувався на лавці зручніше. Судячи з усього, розмова затягнеться.

— Якби ж то: я бачив її, але не зміг підібратися навіть на відстань у сто кроків, не кажучи вже про те, щоб доторкнутися, поговорити чи хоча б обмінятися поглядами.

— І як вона?

— Як завжди сліпуче красива. Супроводжувала брата, розмовляла з якимись пихатими аристократиками, навіть усміхалася їм. Але будь я проклятий, якщо ця посмішка була хоч краплю щирою. За нею стежить одночасно так багато народу, що навіть до імператриці підібратися було б простіше. Чого в Сабіра не забрати, так це вміння підбирати виконавців для брудної роботи: головою таємної служби він призначив дуже старанну людину.

Арен похмуро кивнув:

— Сіф Йонна вже не раз проявив себе майстром справи. Ти здивуєшся, але в мене теж з’явилися особисті рахунки до нього. Тож мені шкода, друже. Я сподівався, що цього разу тобі пощастить більше.

— Я теж сподівався, але, мабуть, не судилося… Можливо, вона вже й забула мене. Зрештою, я їй не рівня. Та і який вигляд має ця ситуація її очима? Скористався слабкістю жінки й зник. Достойний вчинок достойної людини, еге ж? Саме про таких чоловіків мріють жінки, — він прикрив обличчя руками, розтер втомлені очі, потім криво посміхнувся. — Вибач. У тебе ж наречена-красуня, весілля скоро, а я знову про проблеми. Пора б навчитися тримати язика за зубами й не псувати іншим веселощів.

— Дурниці, причому двічі. Ти не гірше за мене знаєш, що Мейрам — лише заручниця. І вона давно вже не дівчинка, яку можна спокусити солодкими промовами й порожніми обіцянками. Якщо вона дозволила статися тій близькості, то значить вибрала тебе сама. Вона росла в іншому оточенні, в інших традиціях. У Золотих землях жінка не дарує себе чоловікові, який їй просто симпатичний. Не принижуй її недовірою, не ображай себе презирством. Принаймні доти, доки ви не зможете все сказати одне одному, дивлячись в очі.

— А чи зможемо? — Малкон криво посміхнувся.

Арен не відповів.

— Коли ти назад? Ти ж знову вирушиш туди?

— Гадаю, за кілька днів або й того менше. Все-таки, війна вже йде. Треба, щоб у Дармсуді було якнайбільше надійних людей. Цього разу зі мною буде ще один загін, найбільший за весь час. Я знаю, як їх провести, знаю, як зробити так, щоб вони не привернули зайвої уваги. Мало хто вивчив цю паскудну столицю краще за мене, — він мляво колупнув виделкою в тарілці.

Арен скосив погляд на незрозумілі сірі шматки, що, мабуть, мали бути відвареним м’ясом.

— Ти пропадаєш в Дармсуді місяцями, а приїжджаєш на кілька днів — і ховаєшся по кутах? Підозрюю, що вже ти забув, який вигляд мають гори. Чому не затримаєшся в Міаті довше? Тобі б точно дали переведення. 

— Мені порожньо тут, немов чужим став. Я ненавиджу Дармсуд, але й покинути його не можу. Він як виразка: постійно муляє й дошкуляє, не відпускає ні вдень, ні вночі. Але позбутися його можна тільки відрізавши шмат здорового тіла. Лорд Ульф бачить, що я не хочу цього робити, тому й не тримає по цей бік кордону.