Місце під зорями - Анні Кос

***

— Це що таке? — Арен із сумнівом розглядав незвично вигнутий й доволі тонкий клинок у руці друга.

— Ти ж хотів тренуватися? Ну то ставай на лінію.

— Та я не проти, але ти не відповів: що це таке?

— А на що схоже?

Арен хмикнув, застібнув на собі захист й слухняно зайняв належне місце. 

— Я не про назву питаю, а про доцільність. Зміни зброю. Меч важчий.

— В тому й суть.

Дзвін сталі о сталь розірвав ранкову тишу. Кілька ударів, випадів, поворотів — і противники розійшлися, переводячи подих.

— І давно ти б'єшся так? — Арен не став вдаватися в деталі, рушив по колу, м'яко переступаючи по сирій після ночі землі.

— Понад рік, — Малкон виглядав розслабленим, лезо його клинка погойдувалося з боку в бік, немов маятник. — Найманцю в Золотих землях не варто виділятися з натовпу. А скімітар — найпоширеніша зброя на півдні. Й зручна на тісних вулицях.

Він напав так несподівано і різко, що Арен ледве встиг закритися й відступити, але Малкон крутнувся, пірнув під лезо меча, його вигнутий клинок неймовірно швидким рухом опинився майже притиснутим до шиї супротивника. Малкон прибрав зброю, повернувся, відійшов на попередню позицію і став у стійку. Посміхнувся:

— Не спи. 

Арен замість відповіді кинувся вперед. Різкий випад, вдало відбитий убік, потім обманний маневр зліва, коротка атака по ногах, щоб змусити супротивника збитися з ритму, два кроки за ним — і ось уже важке пряме лезо меча пробило блок легшого скімітару. Вістря завмерло в кількох пальцях від грудей Малкона.

— І ти не лови ґав, — клинок опустився до землі. — Ти швидший, але пряму атаку зупинити не можеш. Покажи ще раз той маневр, із поворотом. 

До десятої години ранку обидва друга, змоклі, скуйовджені й абсолютно задоволені, без сил завалилися просто на запорошений тренувальний майданчик. У Малкона на вилиці красувалася глибока подряпина, а Арен вивчав широкий рукав сорочки, безнадійно зіпсований двома довгими порізами.

— Вибач, — Малкон зніяковіло вказав на одяг. — Не хотів псувати, випадково вийшло.

— А, дурниця, — Арен махнув рукою і задоволено усміхнувся. — Здорово було, так?

— Давно так не веселився, — Малкон відкинувся на спину, милуючись білими хмарами. Вони мчали у височині з величезною швидкістю, але тут на землі подих вітерця був ледь відчутний.

— У горах небо таке близьке, що я й забув, коли просто дивився на нього. 

— Ти обов'язково покажеш його Мейрам. Я впевнений, їй сподобається, — Арен дивився на друга без тіні сумніву чи насмішки. Малкон замість відповіді мовчки простягнув руку, Арен так само мовчки її потиснув. А потім пружно піднявся на ноги й заявив: — Пішли приводити себе у порядок. І треба знайти когось тямущого із ножицями: в тебе на голові казна-що, людей лякати можна.

Коли вони повернулися у фортецю, там вже кипіло буденне життя. Всюди снували люди, на відкритому внутрішньому дворі панувало пожвавлення: дзвенів молот коваля, кухонні слуги розвантажували підводи, старший комірник голосно лаявся з візником й тицяв пальцем в бік мішків, які, на його думку, мали занадто малий розмір. Друзі майже промайнули двір й дістались казарм, коли Малкон раптом стишив кроки, роздивляючись якогось чоловіка. 

— Що трапилося? — Арен простежив за його поглядом, та нічого особливого не побачив: люди й люди.

— Хто це? — Малкон вказав на невисокого худорлявого чоловіка в просторому балахоні. Незнайомець мав по-південному смагляву шкіру, темне волосся з сивиною та трохи сутулі плечі. За спиною у нього висіла полотняна сумка з купою кишеньок. Схоже, не військовий, але теревенить з вартовим, як старий друг.  — Обличчя знайоме… Наче бачив його колись. 

— Отой? — Арен здивувався. — Гарнізонний лікар. Прибув з Ельтре, коли з’ясувалося, що в нас забагато поранених, а лікарів з Кінна-Тіате не вистачає. 

— Давно він служить з вами?

— Тут — кілька днів, а в Ельтре — понад рік, а що?

— Сам не знаю. Звідки він родом?

— Не питав, приводу не було. Але начебто з південних регіонів. Та ти й сам бачиш, напевно. 

— Бачу. Тільки от ніяк не второпаю, що саме. Гаразд, — Малкон змусив себе відвернутися і посміхнувся цілком життєрадісно. — То що ти там говорив про «привести себе до ладу»?