Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Давай просто подивимось,

скільки ми з тобою протримаємось?

Перше вересня, день коли Рена побачила як Ітан замість нормального сніданку жере сире м’ясо.

У той ранок йому дуже хотілось їсти, він відкрив холодильника і не побачив там нічого, що можна було б з’їсти тут і зараз. З голови повністю вилетіло те, що він мав учора наготувати їжі, як робив це вже досить довго. Непросто поєднувати все і одразу: навчання, тренування, роботу, медитації, а коли в тебе ще й не вистачає кінцівки то складність стає лише вищою.

Тож коли він побачив заздалегідь розморожену гомілку то навіть не замислився над тим як саме її можна було б приготувати.

Рена всміхнулась дивлячись на нього, старанно приховуючи свою враженість таким збігом подій.

- Ітане, - мовила вона. – Хоч перевертні і мають імунітет до всіх можливих хвороб і наркотиків, але не до глистів.

Він аж поперхнувся, а тоді спробував виправдатися:

- Розумієш, сире м'ясо то як анальний секс, ти знаєш що смажене смачніше але ж воно манить, виглядає так апетитно що слинка тече. Тим більше я був надто голодним…

- Так, я розумію, якщо вже ми спробували усі види сексу, то і сире м’ясо ти теж рано чи пізно скуштував би, то як воно, смачно?

Ведмідь штовхнув далі від себе тарілку з кістками і недоїдками.

- Гидота! – випалив одразу.

Іншого дня він застав її у сторожці за спогляданням звалища у вікно, засмучену, він і раніше помічав її у такому стані, та ніколи не наважувався запитати, до цих пір.

- Рено?

- Я тут, - навіть не повернула голови, так і сиділа на підвіконнику.

- Про що ти сумуєш?

Лисиця повернулась до нього, здивована.

- Що?

Він не міг підібрати слів, але мусив сказати хоч щось.

- Ну, іноді у тебе такий погляд немов би ти хочеш заплакати але сліз вже немає, такий смуток, котрий і уявити мало хто здатен, як от зараз.

Вона всміхнулась до нього сумною, стомленою посмішкою, закрила очі.

- Ти помітив… я сумую за матір'ю, тою що зробила мене кіцуне. Ми були дуже близькі.

- З нею щось трапилось?

- Я насправді не знаю цього, можливо вона блукає світом а може вже давно мертва… Колись давно, коли я тільки переродилась вона була поряд, цілий рік ми провели разом а потім вона просто щезла, навіть записки не лишила. Справжня кіцуне, азіатка родом з японії, вона з’явилась несподівано і загадково у моїй рідній Умані, а потім так само загадково щезла, лишивши мене одну вже у Константинополі.

Ітан слухав її слова і бачив як по щокам дівчини котились тонкі струмки сліз, невже він перший, кому вона за чотириста років довірила власну історію і турботи?

Це несподіване відкриття наче окрилило його, він підійшов до лисиці, обійняв однією рукою, прижав наскільки міг ніжно до себе і переніс її на ліжко. Сів, обпершись на саме узголів’я ліжка, підтягнув тендітне тіло до себе і обійняв, аби вона могла плакати прямо у нього на грудях.

- Ким ти була, до того як стала кіцуне? – запитав він з цікавості.

Вона відповіла не одразу, її душили сльози, вона навіть звернулась калачиком у його руках. Так, вона як і будь-яка жінка прагнула до такого відчуття: маленької і беззахисної, в обіймах сильного, коханого чоловіка. Вона відповіла йому через деякий час, коли трохи заспокоїлась:

- Я погано пам’ятаю, мати викрала мене у моїх справжніх батьків зовсім маленькою. У мене були людські батьки, були брати і сестри, був якийсь чоловік, котрий нами володів немов рабами – пан. Я пам’ятаю що мене тоді звали Іреною, Іринкою або просто Ренкою. Я була кріпачкою у рабстві, а вона мене врятувала від того життя.

- І ти все-одно любиш її попри те що вона тебе кинула?

Рена трохи подумала, зараз вона була зовсім голою, та не фізично а морально, уся її сила, спокій, загадкова посмішка кудись поділися. Вона нагадувала дитину у його руці.

- Так, люблю і дуже сумую.

Ревнощі боляче укололи ведмедя прямо під дих.

- Тепер у тебе є я, - сказав він гордо. – Я не відпущу тебе і не покину.

Та її натура вже поверталась назад.

- Не зрозумій мене неправильно Ітане, я нізащо не проміняю тебе на неї. Ти мені належиш а я належу тобі, але то моя мати, я б хотіла побачити її, дізнатись чи жива вона взагалі.

Більше Ітан не став нічого говорити, просто дужче притиснув її до себе а вона, лисиця, обійняла його і задрімала у його обіймах.

Серед рутинних днів, кожен з яких йшов по одному й тому ж сценарію, хоч і в різній послідовності, варто виділити такий епізод.

Одного ранку окропивши обличчя крижаною водою Ітан з подивом подивився у дзеркало, йому було начхати на свій зовнішній вигляд останній місяць, голився він виключно рідко але зараз, його осінило.