Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Ні-ні, бачте , вона у мене дуже релігійна, але не дуже звичайна.

- Так, - додала Рена. - Ми потребуємо друїда.

Декілька секунд їх співбесідник просидів безмовно, наче хотів щось сказати але не міг знайти слів.

- Що ж, - сказав він, переборовши подив. – Продовжимо, то ви одразу покликали її працювати з вами?

- Так, наш дім у Ренпі згорів, а з ним і все наше життя: документи, дипломи, геть усе майно. Нам довелось переїхати до родичів у Ріверкаст на деякий час.

- Ренп? Ніколи не чув про таке місто, - перебив його офіцер.

- Це маленьке селище міського типу у Хаттонській області. Я на той час не мав роботи, бо ніхто не хотів мене брати.

- А ви пані Мюллер, чим ви займались? Вам довелось кинути свою колишню роботу?

Лисиця навіть оком не повела.

- Я була масажисткою і просто перенесла свою практику з собою, наразі допомагаю чоловіку…

- … бо бачте, хоч я і здатен виконувати переважну більшість роботи самотужки але ж деякі речі мені недоступні, самі бачите – я інвалід, - закінчив Ітан за Рену, наче знявши у неї з язика ці слова, та усе ж останнє останній іменник в свою адресу він сказав з огидою, яку не міг приховати. – Вибачте мене за емоції, я стільки років був тягарем для своєї родини а тепер став ним ще й для дружини, через мене вона не в змозі продовжувати працювати, - то було слабке виправдання але ж здається він йому повірив.

- То ви ще не переоформили папери? Я маю позначити у протоколі документ котрим ви підтверджуєте свою особистість. До того ж, як я розумію робота на звалищі не є офіційною, так?

- Наразі так, але документи робляться довго, певно доведеться чинити скандал у міській адміністрації, включаючи офіційне оформлення як працівника звалища. Наразі я можу показати вам посвідчення, але ж це хіба документ? – Ітан взяв у руку обидві перепустки, котрі за якоюсь фантастичною збігом обставин він схотів надрукувати для себе і для Рени.

Офіцер уважно їх передивився а тоді сказав просто:

- Та ні, це документ, печатки є, фотокартки є, я запишу у протокол робочі посвідчення. Маю ще одне прохання до вас, скажу відверто, ви двоє доволі підозрілі особистості що виникли тут з нізвідки, без документів і зі слабенькою легендою, з усього що ви розказали мені, я вірю лише у те що ви двоє чоловік та дружина, добре виглядаєте разом, справді. Так ось, Лекс, коли він був хазяїном звалища ніколи не дозволяв нам оглянути територію, завжди замикав ворота і лаявся про ордер на обшук, дозвольте мені це зараз і я не стану під вас копати, навіть допоможу з паперами, усі знайдені докази підуть лише проти Лотюра.

Лисиця, граючи роль слухняної дружини подивилась на ведмедя, у її обличчі читалось питання. Хлопець перехопив ту естафету, заплющив очі і кивнув копу. Такого завзяття як зараз сам офіцер напевно ніколи не проявляв і ні в чому але зараз він розходився не на жарт, намагався кожний камінець у дворі перегорнути, перерив увесь секонд-хенд що лишився від Лекса, навіть у складених, чистих речах «подружжя» порився, не посоромився навіть спіднього але… нічогісінько не знайшов.

Тепер він був засмученим і стомленим, на останок розповів нашим героям ось що:

- На жаль, під Лотюра нічого не знайшлось, але я вам усе ж таки допоможу, як обіцяв. А тепер трохи протоколу, ці двоє, на фотокартках зникли без вісті, їх родини стурбовані а діти засмучені. Останній раз їх бачили у Хаттоні, вони зняли обвинувачення з цього пана Міллера і просто щезли, безслідно і безслівно. Тому, якщо ви їх побачите або заволодієте якоюсь інформацією, терміново повідомте у найближчий відділок поліції, або мені особисто.

Він лишив їм свій номер і пішов собі. Поліціянт на ім’я Ілля Речінськи.

Ця новина трохи засмутила Ітана і дуже обрадувала Рену. Він був вільний, чиста людина, котрій не потрібно більше ховатись. Але до звалища він вже трохи прикипів, та і бороду буде відрощувати.

Наступного дня він відвідав перукарню, купив собі і лисиці мобільні телефони і картки. Справді звернувся до Речінськи, але вже без брехні про оформлення документів самотужки, втім він і не сказав правди.

Через декілька тижнів подружжя Мюллерів мало усі необхідні папери, як то паспорти, свідоцтво на шлюб, ідентифікаційні коди, білий квиток, офіційна інвалідність а також документи на звалище але в котрих тепер усюди значилось прізвище Мюллер. Він вже не був навіть найманим працівником, Ітан став повноправним власником звалища.

Після того зізнання, котре вони принесли один одному стосунки між двома надприродними істотами зазнали змін здебільшого збоку Ітана. Він торкався її кожної змоги, кожної миті коли вона була поряд, пестив її шкіру, погладжував по спині, торкався обличчя, інколи навіть не витерши долоню. Рена ніби залишилась звичайною, такою як і була раніше, часто усміхненою і бездіяльною.

Та ні, насправді вона не була лінивою, стала більше допомагати своєму чоловіку по роботі на звалищі, навіть вивчилась керувати магнітним краном. Лисиця не боронила ведмедю торкатись себе бо бачила що той отримує від цих тактильних контактів справжнє задоволення, її посмішка і очі стали більш теплими.

Кожен вихід у місто Ітан намагався купити щось для Рени, зробити їй приємне.