Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Яке ж було його розчарування, коли він замріяний обідом, побачив Рену мирно дрімаючою на єдиному у сторожці ліжку. Підійшов до неї тихо і в ньому прокинулась образа, та така що мало не абсурдного толку.

Тобто це вона відійняла мені руку, на сніданок подала якісь драні консерви, тепер мирно спить. А я, каліка, маю робити усе сам! Купляти нам їжу, готувати її, годувати нас! Однією рукою! І ця особа ще хоче кликатись мені матір’ю!

Втім він змовчав. Підібрав собі панамку і сонцезахисні окуляри, що вкупі з трошки запилюженим обличчям створювало дурнуватий портрет. Такий собі трошки бовдур, але на розсуд Ітана то необхідно бо ж поліція має розшукувати його. Хоч наразі з дзеркала на молодого перевертня дивилась неначе інша людина, тижнева щетина на обличчі, під очами з’явились мішки а біля носу вздовж щік тепер р’їли дві лінії, було враження наче хлопець осунувся від болю і втрат останнього часу. Тепер він майже не нагадував собі себе-мисливця, коли все йшло так як треба, коли вони вбивали потвор і не втрачали нічого, окрім набоїв. Той хлопчина мав гладке, виголене обличчя, мав обидві руки і людську душу. Тепер він здавався собі на десять років старшим аніж був насправді, скалічений, озлоблений і зморений... монстр зі звіром десь глибоко у цих грудях.

Ітан Міллер двадцяти восьми років, перевертень-ведмідь, мало не заплакав дивлячись на себе нинішнього у дзеркалі в ванній. М’яко присів на самий край ванни і закрив обличчя долонею та жодної сльозинки або судоми не звело його груди.

Легко ворухнулось повітря у кімнаті і на плечі перевертня лягли ніжні, дівочі долоні. Рена, звісно це вона, більше тут нікого немає.

Перевертень вгамував свої емоції і хотів піднятись та дівчина лише скористалась цим - обійняла його за голову і притиснула до грудей одразу як хлопець відняв долоню від обличчя.

Цей акт жалоби навіть не роздратував Ітана, навпаки йому було ніяково, бо він не плакав і йому не десять років і ця дівчина йому не мати, хоч би вони і домовились про її роль у його житті. Але ж навіть попри це, навіть попри образу і злобу на неї, вона була привабливою і добре складеною дівчиною з пружними грудьми, до яких саме притискала його обличчя. А як пахла її шкіра, навіть той запах пряностей і шоколаду, що він підмітив був недоречним, вона мала запах що можливо описати лише абстракцією – то були запахи самої грації, жіночності, вроди.

- Тобі сумно? - спитала тихо.

То було вдале і не вдале питання одночасно. Так - йому було сумно, і йому досі сумно від розуміння того ким він був і ким став. Але наразі трохи інші почуття спалахнули у його тілі - незмінна і одвічна жага чоловіка до жінки, інстинкт, котрий навіть попри бажання наповнював чоловіка кров’ю трохи нижче поясу. Кажучи просто - у нього встав член, через що йому було ще ніяковіше.

- Я маю сходити у місто за продуктами, - сказав так холодно як міг і вивільнився з її обіймів, випрямився.

Був на добрі півтори голови вище за дівчину, дивися прямо їй в обличчя - вона і справді була дуже гарною. Якби ж вони зустрілися за інших обставин, якби ж то вона не відняла його руку, якби ж не була йому матір’ю, якби ж він не знав і не вбив Марію...

Не витримавши тих думок, юний ведмежа схопив панамку і окуляри, витяг з документів, лишених Лексом, картку і попрямував у місто лишивши дівчину саму на звалищі.

Рена розуміла кожну його думку, не заважала і нічого не говорила. Ні, вона не читала його розум, не була телепатом, але їй здавалось що вона може читати його обличчя немов би то була книга.

Чи була у нього дівчина ще нещодавно? Певно, що була та її то не цікавило, тепер він буде належати їй. Напевно це ведмежа було прекрасним парубком, до того як пізнав горя, але ж у цьому світі без цього ніяк.

Життя жорстоке, і я теж була жорстокою до нього і ще не раз буду але мені цікаво яким він стане, зламаний перевертень. Тепер у тебе є я, і я буду піклуватись про тебе. Попереду ще багато горя але тепер ти не муситимеш зустрічати його і нести наодинці.

Рано чи пізно ти приймеш мене, Ітан Міллер - перевертень-ведмідь, однорукий каліка.

***

Одна з лікарень міста Хаттон, палата з голубими стінами і відкритим вікном, легкий протяг був би доречним, якби він був. Зараз тут лікувались два чоловіка у самому розквіті сил, хто б міг подумати що їх покладуть у ту саму палату де вони місяць тому допитували ту потвору.

Ітан Міллер, дивний хлопець з алергією на срібло, єдиний, хто вижив у страшній бійні.

Ітан Міллер.

Ітан Метью Міллер.

Ім’я цього покидька глибоко закарбувалось у свідомість офіцерів поліції Барта Парсонса і Пітера О’Брайена.

Хто б міг подумати, кому у двадцять першому столітті спаде на думку розповідати про перевертнів? З першого дня він казав, що його вкусив потворний ведмідь.

Покидьок і справді перетворився і навіть не на повний місяць.

Та хіба таке можливо?

На жаль - так, обидва офіцери упевнилися у цьому на власній шкурі. Пітер передчував біду задовго до того як вона сталась, саме тому взяв з собою револьвер зі срібною кулею, що належав Міллеру, жаль тільки що не вбив потвору, не влучив у серце.