Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

Справді?

- Нумо, нумо ведмежа, зараз зовсім не час спати, - м’які долоні ляскали хлопця по обличчю.

Він отямився лежачи на чомусь холодному і твердому, але повітря було теплим, навіть гарячим, немов десь поряд палало полум’я. Був трохи вище від підлоги, в приміщені з холодними, бетонними стінами і якимось приладдям, ледь розрівняв образи у темряві, звірячі очі покинули Ітана, але він бачив її.

Він спав? Ні, навряд чи, скоріш втратив свідомість від болю… о, цей біль, він не покидав його навіть уві сні і зараз рани нили ще дужче.

- Не засинай, - наказала дівчина. – Зараз буде найгірший момент твого життя і ти не маєш права його пропустити.

Вона підняла руки і хлопець побачив що вона в них тримає розпечену сокиру і великий молоток.

- Що… що ти робиш?

- Рятую тебе, - коротко відмовила вона.

М’якими кроками її витончений стан опинився у його узголів’я. Лезо сокири вже нависало в повітрі над його тілом обдаючи жаром голу шкіру. Ітан і не помітив що не мав на собі одягу вище поясу.

- Срібло у твоєму плечі труїть усе тіло, вже занадто довго аби руку можна було лишити. Я оглянула стару рану, там забагато уламків і вони занадто дрібні, навіть потрап ти у мої руки раніше, навряд чи я б змогла тобі зарадити.

- Що ти таке кажеш?

- Кажу що тобі треба тримати в зубах оце і терпіти, - дівчина пихнула у рота хлопцю якийсь шкіряний ремінець, достатньо товстий. - Зараз тобі буде дуже боляче, так, як не було ніколи в житті але ти маєш лежати спокійно.

Зсередини його підіймалось обурення, але щось у голосі і обличчі цієї незнайомки заспокоювало, благало слухатись її.

Вона поклала лезо сокири на плече Ітана, воно пекло, опалювало і без того пошматовану плоть. Молоток взмив в повітря, рука що його тримала здійнялась для удару, хлопець заплющив очі.

Удар.

Лезо врізалось в м’ясо з неприємним звуком і перевертень закричав від болю, як не кричав жодного разу в своєму житті. Тіло його звивалось та він намагався тримати його.

Удар!

Зціпив зуби але продовжував кричати, так сильно що в горлянці заболіло. Ремінець, який дівчина дала йому в зуби перекусився навпіл.

Останній… УДАР!

Руки вже не було, щось інше, не менш розпечене затулило відкриту рану. Шкіра шипіла а він так і продовжував кричати, зціпивши зуби, щось тріснуло у роті, на язика посипались уламки а в десни вп’ялись сотні голок, заливаючи усю порожнину кров’ю.

Вся операція зайняла всього близько хвилини, може менше, та для нього кожна секунда тягнулась немов вічність, безкінечна і сповнена страждань.