Байка про Арктантропа - Артур Єрмак

- Не знаю що тоді, але не думаю що це насправді відбудеться. Я просто піду до лікарні і подивлюсь на поведінку хлопця, - він вже почав одягатись.

- А коли там повня?

- Сьогодні, - Пітер О’Брайен вже був на порозі, він збирався їхати до лікарні прямо зараз, доки ще не звечоріло.

- Срібні кулі не забудь, - напівнасмішкою кинув йому наздогін Парсонс і тихо додав: - Йолоп.

***

Пан Міллер тим часом не міг звикнути до нового життя. Його тіло просило наркотики і ломило час від часу, втім розумом хлопець знав що не повернеться у той кошмар, навіть аби здихатись ломки.

Біль пройде, це все мене, лише б не повертатись до камери з тими ілюзіями. Єдине, про що він зараз жалкував – разом з глюками зникла і лисичка, а так хотілося щоб вона прийшла і своїми казками полегшила нову муку.

Він навіть забув що скоро повня, а вона була набагато ближчою аніж він міг сподіватись.

Незрозуміло чого припхався О’Брайен, запитував як Ітан почувається і питання це було суто риторичним, бо його якраз ломило. В очах поліцейського читалось розчарування, він вирішив що хлопець був наркоманом увесь цей час і зараз в лікарні просто не мав доступу до своїх звичок.

Втім він і сумнівався у цьому, десь глибоко, бо ж поліцейський собака жодного разу не вказав на хлопця, а в квартирі, коли її обшукували вони не знайшли ані сліду наркоти. Але ж не може таке статися що його пічкали якимись препаратами прямо тут, у лікарні? Звісно ні, напевно він просто майстер приховувати такі речі.

Ввечері йому знову наділи гамівну сорочку, відвели до камери з м’якими стінами і решіткою у двері, до «старого номеру», як вони казали.

Так, повний місяць був саме сьогодні і це була перестраховка. Фрідріх трохи побоювався поведінки клінічного лікантропа у повню. Наскільки фізична сила душевнохворого може перевищувати силу санітара? А що як він буде кидатись на людей, дерти шкіру нігтями і кусати зубами? Може навіть вб’є когось таким чином, а це як мінімум не бажано.

Доктор Гейст приніс і камеру, бо лікарська цікавість його не полишала, він одночасно зі страхом відчував і якийсь трепіт, увесь час знаходження хлопця під його наглядом він чекав цієї події. Зараз такі випадки дуже рідкісні, а значить є шанс щось відкрити, щось вигадати. Синдром Гейста, методика Гейста, порушення Гейста, хвороба Гейста навіть ген Гейста. Це так хвилювало, можливість вписати своє ім’я в історію, увійти до еліти своєї справи, навіть стати живою легендою.

Пітер О’Брайен теж нервував, його не полишала та дивна тривога. Щось має відбутись, щось нехороше, він нутром це відчував. Вперше в житті його інтуїція, не голос розуму і не логіка, била через край. Це було жахливе відчуття і щоб хоч якось заспокоїтись, тримати себе і ситуацію під контролем він не знімав долоні з кобури на поясі.

Ітан Міллер здогадався навіщо увесь цей цирк. З камерою, з стільцями перед дверима наче то аудиторія або зала в кінотеатрі, з відеокамерою на високому штативі, з об’єктивом, що дивиться через грати прямо на нього. Сьогодні та сама ніч, в яку він стане потворою. Остаточно і безповоротно. Він навіть не мав шансу подумати щоб передумати своє рішення. Про бажання жити будь що. Маленький револьвер далеко, вдома.

Зараз все має статись, санітари напоготові. Гейст і О’Брайен на стільцях спостерігають за Ітаном, а той сидить на колінах, з опущеною головою, наче чекає на розстріл.

- Пане Міллер, сьогодні – повний місяць, ви можете перетворюватись. Ми чекаємо, - голосно, але не різко, промовив Фрідріх.

Мої страхи підтвердились, - подумав хлопець. – Сьогодні я стану арктантропом.

О’Брайен розстібнув кобуру.

Вдалині, на темному небесному полі визирнув повний місяць, ідеально круглий і яскравий. Це могли бачити лікар і офіцер, через вікно за своїми спинами, але до Ітана ні картинка ані світло не добивало.

Він не перетворювався.

Гейст дістав фотографію повні, розпечатану на листі А3, у хорошій якості, навіть кольорову. Він розкрив її так, аби хлопець міг побачити фото крізь грати.

- Ітане, подивіться сюди, - гукав лікар.

Хлопець послухався і побачивши зображення відсахнувся, прищурив очі але… нічого більше не сталось.

Він не перетворювався.

Гейст тримав фото ще приблизно трьох хвилин а потім невдоволено відкинув у сторону. Повернувся на свій стілець, склав руки на грудях, нервово тупав ногою. Нічого не відбувається, чому? Він же вже почав сподіватись на те, що хлопець справді лікантроп, скільки можливостей за цим крилось.

- Пітере, - шепнув він до О’Брайена. – Схоже що слова і фото не діють. Як ви ставитесь до можливості показати йому справжній місяць, крізь вікно, ось це наприклад, - він пальцем вказав на вікно за їх спинами.

Офіцер не одразу відповів. Він перебирав варіанти, намагався відкинути пришелепкувату тривогу, мав мислити логічно. Хлопець же в гамівній сорочці, навіть якщо почне буянити санітари зможуть запхати його назад до камери. Так чому б це не дозволити?

А як він і справді перетвориться, як він назвав ту іншу потвору? На арктантропа? – шепотіло О’Брайену власне нутро.